Коли Ленґдон стояв перед шедевром Гіберті, йому в око впав невеличкий інформаційних плакат, що виднівся поруч. На тому плакаті його спантеличену увагу привернула проста фраза, написана італійською.
La peste nera.
Ця фраза означала «Чорна смерть». «О Господи, — подумав Ленґдон, — куди б я не пішов — усюди вона!» Згідно з плакатом, ці ворота були змайстровані на виконання обітниці Богу — як вияв вдячності за те, що Флоренції якимось чином вдалося уникнути чуми.
Ленґдон знову повернувся поглядом до Брами раю, і відлуння слів Іґнаціо знову зазвучало в його голові. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.
Попри обіцянку Іґнаціо, Брама раю, скоріш за все, була зачиненою, як і завжди, бо відчиняли її лише на великі релігійні свята. Зазвичай туристи заходили до баптистерію крізь північні двері.
Сієнна йшла навшпиньки позаду нього, намагаючись побачити ворота понад натовпом.
— Там немає дверної ручки, — зауважила вона. — Немає отвору для ключа. Там немає нічого.
«І то правда», — подумав Ленґдон, знаючи, що Гіберті не став би руйнувати свій шедевр чимось настільки земним та банальним, як дверна ручка.
— Ці двері відчиняються всередину. І замикаються вони зсередини.
Сієнна на мить замислилася й стиснула ниточкою губи.
— Отже, якщо дивитися звідси... то неможливо побачити, двері замкнені чи ні.
Ленґдон кивнув.
— Сподіваюся, саме це й мав на увазі Іґнаціо.
Він пройшов кілька кроків праворуч і визирнув з-за північного краю споруди на значно скромніше прикрашені двері — вхід для туристів, — де знуджений екскурсовод палив цигарку й відганяв допитливих туристів, показуючи на оголошення, що висіло біля входу: «ПРАЦЮЄ з 13.00 до 17.00».
«Отже, баптистерій не відчиняли впродовж кількох годин, — із задоволенням подумав Ленґдон. — І всередині ще нікого не було».
Інстинктивно він поглянув на наручний годинник — і знову пересвідчився, що його Міккі-Маус зник.
Коли професор обернувся, до Сієнни вже приєдналася група туристів — вони робили знімки через простеньку залізну загорожу, зведену за кілька футів від Брами раю, щоби відвідувачі не підходили надто близько до шедевра Гіберті.
Ця захисна загорожа з кованого заліза мала гострі вершечки у вигляді кінчиків сонячних променів, умочених у золотисту фарбу. Вона нагадувала нехитру загорожу приміських будинків. Інформаційна дошка, що описувала Браму раю, була дещо невдало розташована не на самих бронзових воротах, що вражали своєю красою, а на оцій простенькій захисній огорожі.
Ленґдону вже доводилося чути, що невдале розташування інформаційної дошки інколи збивало туристів із пантелику; от і тепер якась огрядна жіночка в дорогому спортивному костюмі проштовхалася крізь натовп й із саркастичною гримасою поглянула на кований парканчик.
— Брама раю?! Чорт, та вона більше схожа на загорожу собачої будки в моєму дворі! — І жіночка почимчикувала далі, перш ніж хто-небудь зміг пояснити її помилку.
Сієнна простягнула руку і, схопившись за захисний парканчик, невимушено подивилася крізь ґрати на замковий механізм, що виднівся на зворотному боці.
Поглянь, — прошепотіла вона, повертаючись до Ленґдона й дивлячись на нього широко розкритими від здивування очима. — Навісний замок із протилежного боку і справді відімкнений.
Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.
Ленґдон зиркнув угору, на Браму раю поза огорожею. Якщо Іґнаціо й залишив важкі ворота баптистерію незамкненими на важкий засув, то вони просто гойднуться й прочиняться від поштовху. Однак проблема полягала в тім, як добратися до воріт, не привертаючи уваги людей на майдані, включно, поза сумнівом, із поліцією та охоронцями собору.
— Ой, погляньте! — заверещала раптом якась жінка, що стояла поруч. — Він от-от стрибне! — Її голос був сповнений страху. — Отам, на дзвіниці!
Ленґдон різко крутнувся в протилежний від брами бік і помітив, що то... кричала Сієнна. Вона стояла на відстані п’яти ярдів від нього, показувала на дзвіницю Джотто й кричала:
— Отам, нагорі! От-от він стрибне!
Кожна пара очей поглянула вгору, обдивляючись вершечок дзвіниці. Поруч щось вигукували й тицяли пальцями інші люди.
— Хтось збирається стрибати?!
— Де?!
— Я там нікого не бачу!
— Та отам, ліворуч!
І за кілька секунд людей на всьому майдані охопила паніки, тепер і вони вигукували й показували руками на дзвіницю, вдивляючись у її вершечок. Із шаленістю вогню, що поглинає в полі суху траву, хвиля страху прокотилася майданом і затопила його, і тепер геть увесь натовп витягував шиї, тицяв пальцями на вежу й щось вигукував.