Венеція.
Кілька хвилин Ленґдон із Сієнною мовчали, роздивляючись загадкові вірші. Цей текст був бентежний і моторошний, і його було важко розшифрувати. Використання таких слів, як «дож» та «лагуна», стали для Ленґдона остаточним підтвердженням того, що в поемі справді йшлося про Венецію — унікальне італійське місто на воді, що складалося із сотень сполучених між собою лагун. Сторіччями ним правив глава венеціанської держави, який називався «дож».
Із першого погляду Ленґдон не міг визначити, на яке конкретно місце у Венеції ця поема вказувала, але вона, безсумнівно, спонукала читача виконувати її вказівки.
Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай муки дзюркотливої води...
— Вона вказує під землю, — сказала Сієнна, читаючи текст одночасно з Ленґдоном.
Він стривожено кивнув, читаючи наступний рядок.
Спустися вглиб осілого палацу... Бо там, у темряві, хто- нічний зачаївся монстр...
— Роберте, — знервовано спитала Сієнна, — а що то за монстр?
— Хтонічний, — відповів Ленґдон, — означає «той, що живе під землею».
Та не встиг він продовжити, як гучний брязк засуву прокотився відлунням через баптистерій. Схоже, щойно ззовні відімкнули вхід для туристів.
Grazie mille (Красненько дякую), — сказав чоловік із висипом на обличчі. Гід баптистерію знервовано кивнув, ховаючи до кишені п’ятсот доларів готівкою й озираючись — чи, бува, ніхто не помітив.
— Cinque minuti (П’ять хвилин), — нагадав гід, крадькома прочиняючи відімкнені двері достатньо широко для того, щоби чоловік із висипом зміг протиснутися всередину.
Потім гід зачинив двері, полишаючи чоловіка всередині й перекриваючи всякий звук, який міг звідти долетіти.
Спочатку гід відмовився пожаліти чоловіка, який стверджував, що прибув аж з Америки, щоби помолитися в баптистерії Сан-Джованні в надії на те, що це допоможе йому вилікуватися від страшної шкірної хвороби. Та, насамкінець, його таки заохотили проявити співчуття, запропонувавши п’ятсот доларів за п’ять хвилин самотньої молитви в баптистерії... А до цього заохочення додався ще й страх, що цей тип із явно заразною хворобою стоятиме тут, поруч із ним, іще три години, аж поки будівля не відчиниться для відвідувачів.
І тепер, крадькома ввійшовши до восьмикутного храму, чоловік відчув, як його очі інстинктивно полинули догори. От заразаі Ніколи в житті не бачив він чогось подібного до цієї стелі. Прямо на нього витріщався триголовий демон — чоловік швидко опустив очі додолу.
Здавалося, тут нікого не було.
«Куди ж вони в біса поділися?»
А Ленґдон із Сієнною мовчки стояли, пригнувшись, за вівтарем. Вони ледь встигли прибрати мокрі рушники, посунути на місце дерев’яну ляду купелі й пірнути за головний вівтар, прихопивши посмертну маску. їхній план полягав у тому, щоби дочекатися, поки приміщення наповниться туристами, а потім потихеньку вийти разом із натовпом.
Схоже, що північні двері баптистерію таки відчинили — принаймні на кілька секунд, бо Ленґдон почув звуки, що долітали з площі, але потім двері так само різко зачинили — і всередині знову стало тихо.
І тепер, у знову запалій тиші, Ленґдон почув кроки, що ступали кам’яною підлогою.
«Гід? Може, він перевіряє приміщення перед тим, як запустити туристів?»
Він не встиг вимкнути світло над купелею й боявся, що гід це помітить. Навряд чи. Кроки швидко рухалися в їхньому напрямку й зупинилися саме перед вівтарем біля фестона, через який Ленґдон та Сієнна щойно перескочили.
Запала довга тиша.
— Роберте, це я, — сердито сказав чоловічий голос. — Я знаю, що ти там. Виходь сюди, чорт тебе забирай, і поясни, що ти тут робиш.
Розділ 59
Немає сенсу вдавати, що мене тут немає».
Ленґдон кивнув Сієнні, щоби вона залишалася за вівтарем і стерегла маску Данте, яку він знову поклав до пакета із застібкою. А потім повільно випростувався. Стоячи, наче священик, за вівтарем баптистерію, Ленґдон поглянув на конгрегацію в особі єдиного чоловіка. Незнайомець, що перед ним стояв, мав піщано-коричневе волосся, дизайнерські окуляри та якийсь жахливий висип на обличчі та шиї. Він знервовано чесав почервонілу шию, а його набряклі очі виблискували гнівом та збентеженням.