— Пане, купляєте? — почувся жіночий голос, який змусив Ленґдона опустити очі додолу.
Опецькувата товста циганка тримала довгу палицю, із якої звисала колекція венеціанських масок. Більшість із них були виготовлені в популярному стилі вольто інтеро, тобто анфас, — стилізовані повнолиці маски білого кольору, які жінки часто вдягають під час місцевого карнавалу. Були в тій колекції й грайливі напівмаски Коломбіни, кілька масок Баута з гострими підборіддями і масок Моретта без зав’язок. Попри це квітчасте розмаїття, увагу Ленґдона привернула єдина сіро-чорна маска на вершечку палиці — її зловісні мертві очі, здавалося, витріщалися саме на нього понад довгим дзьобом-носом.
Чумний лікар. Ленґдон відвів очі: йому не хотілося бачити ще одне нагадування про причину його перебування у Венеції.
— То ви купляєте чи ні? — повторила циганка.
Ленґдон слабко всміхнувся й похитав головою.
— Sono molto belle, та no, grazie.
Жінка пішла, а Ленґдон іще довго дивився на зловісну чумну маску, яка теліпалася на палиці поверх юрми. Тяжко зітхнувши, він знову підняв погляд на чотирьох мідних жеребців на балконі другого поверху.
І раптом професора мов громом ударило, а спалах блискавки освітив його здогадкою.
Усе, що бачив Ленґдон за останні кілька хвилин, вихором обрушилося на нього з несамовитістю стихії — коні Сан- Марко, венеціанські маски і скарби, викрадені з Константинополя.
— Господи, — прошепотів він. — Он воно що!
Розділ 72
Роберт Ленґдон аж заціпенів.
Коні Сан-Маркої Ці четверо надзвичайно красивих коней — із царственими шиями й товстими хомутами — Ці четверо надзвичайно красивих коней — із царственими шиями й товстими хомутами — несподівано наштовхнули Ленґдона на один спогад, і він збагнув, що цей спогад містить пояснення ключового елемента таємничої поеми, написаної на зворотному боці посмертної маски Данте.
Колись Ленґдон був на прийомі, влаштованому з нагоди «зіркового» весілля на історичній фермі Ранімед у Нью-Гемпширі, де з’явився на світ жеребець Дансез Імідж — єдиний переможець за всю історію «Кентуккі-дербі», якого дискваліфікували. Як розкішним делікатесом гостей почастували виступом кінної театральної трупи «Поза маскою» — то було приголомшливе видовище, під час якого вершники постали в ефектних венеціанських костюмах, а їхні обличчя ховалися під масками вольто інтеро. Трупа гарцювала на конях фризької породи — то були найбільші скакуни, яких коли-небудь доводилося бачити Ленґдону. Ці коні гігантської статури гуркотіли полем, створюючи перед очима глядачів розпливчасте полотно з бугристих тремтячих м’язів, масивних копит, вкритих зверху довгими пасмами шерсті, і грив три фути завдовжки, що майоріли, подовжуючи їхні граціозні шиї.
Краса цих створінь так вразила Ленґдона, що він, повернувшись додому, знайшов про них інформацію в Інтернеті та відкрив для себе породу, яка колись була у фаворі в середньовічних королів. Цих могутніх тварин використовували як військових коней, і нещодавно цю породу врятували від цілковитого вимирання. Відомі, як Equus robustus, коні цієї породи дістали сучасну назву, фризька, на честь своєї батьківщини Фризландії — голландської провінції, де народився чудовий художник-графік М. К. Ешер.
Виявилося, що саме могутні тіла давніх фризьких коней і створювали мускулисту естетику коней Сан-Марко у Венеції. Згідно з даними веб-сторінки, вони були такими красивими, що стали найчастіше грабованим мистецьким витвором в історії людства.
Раніше Ленґдон вважав, що ця сумнівна пальма першості належить гентському вівтарю, і тому ненадовго зайшов на веб-сторінку ARCA — Асоціації дослідників злочинів проти мистецтва, але не знайшов там якогось чіткого ранжиру, хоча той веб-сайт містив стислу історію непростого життя цієї скульптурної композиції, що стала об’єктом грабунку та мародерства.
Четвірка мідних коней була відлита в четвертому сторіччі невідомим грецьким скульптором на острові Хіос, там вони залишалися доти, поки Феодосій Другий не привіз їх на виставку, влаштовану на Гіподромі. А під час Четвертого хрестового походу, коли венеціанські війська захопили Константинополь, тодішній правлячий дож наказав перевезти четвірку безцінних коней кораблем аж до Венеції, що було завданням на грані неможливого, зважаючи на розмір коней і їхню вагу. Коні прибули до Венеції тисяча двісті п’ятдесят четвертого року, і їх встановили перед фасадом бизиліки Сан-Марко.