У тьмяному світлі, що пробивалося крізь віконця, склеп святого Марка нагадував залитий місячним сяйвом ліс: густий гай колон, схожих на стовбури дерев, що кидали на долівку довгі й густі тіні. Тезко базиліки спочивав у кам’яному саркофазі за вівтарем, перед яким виднілися ряди стільців, призначених для тих нечисленних щасливців, яким випало бути запрошеними на службу сюди, до серця християнського світу Венеції.
Збоку Ленґдона раптом замерехтіло слабке світло, він обернувся й побачив Сієнну, що тримала телефон Ферріса з освітленим екраном.
Ленґдон спантеличено роззявив рота.
— Наскільки я пам’ятаю, Ферріс сказав, що батарейка його телефону розрядилася!
— Він збрехав, — сказала Сієнна, натискаючи на кнопки. — Збрехав багато про що. — Вона уставилася в телефон похмурим поглядом. — Немає сигналу. Я хотіла з’ясувати місцезнаходження гробниці Енріко Дандоло. — Вона поквапилася до світлового колодязя й підняла телефон високо над головою, сподіваючись спіймати сигнал.
«Енріко Дандоло», — задумався Ленґдон, бо не мав можливості поміркувати про цього дожа раніше, оскільки їм терміново довелося тікати. Незважаючи на халепу, у яку вони щойно вскочили, їхній прихід до базиліки прислужився своїй меті: встановити особу віроломного дожа, який відрізав коням голови та... забрав кості сліпої.
На жаль, Ленґдон ані найменшої гадки не мав, де була розташована гробниця Енріко Дандоло, не знав про це, напевне, й Етторе Віо. «Він знає кожен квадратний дюйм своєї базиліки, можливо, і Палацу дожів». Той факт, що Етторе не сказав йому відразу, де розташована гробниця Енріко Дандоло, свідчив про те, що, можливо, ця гробниця десь далеко від базиліки та Палацу дожів.
То де ж вона?
Ленґдон зиркнув на Сієнну: вона вже стояла на стільчику, який підсунула під один зі світлових колодязів, і, відімкнувши клямки на вікні, розчинила його і вставила телефон Ферріса всередину шахти.
Звуки з майдану Сан-Марко просочилися в склеп, і Ленґдон раптом подумав, що звідси, зрештою, має бути якийсь вихід. За стільцями виднівся ряд складаних крісел, тож професор придумав вставити один із них у світловий колодязь, щоб легше було вибратися. «Може, верхні ґрати відмикаються зсередини так само, як і ці, нижні?»
Ленґдон поквапився крізь темряву до Сієнни. Та не встиг професор зробити й кількох кроків, як потужний удар у голову відкинув його назад. Рухнувши на коліна, Ленґдон на мить подумав, що на нього напали. Але швидко збагнув, що це не так, і подумки дорікнув собі за те, що не зважив на ту обставину, що його фігура шість футів заввишки значно перевищувала висоту підземелля, збудованого понад тисячу років тому під середній зріст тодішньої людини. Стоячи навколішки й чекаючи, поки в голові припинять крутитися вогники, Ленґдон спіймав себе на тому, що втупився поглядом у якийсь напис на підлозі.
Sanctus Marcus.
Професор довго дивився на нього. У цьому рядку його вразило не саме ім’я святого Марка, а мова, якою воно було написане.
Латина.
Після занурення в сучасну італійську, яке тривало вже добу, Ленґдон був дещо дезорієнтований, побачивши ім’я святого Марка, написане латиною, але швидко пригадав, що ця мертва мова на час смерті святого Марка була розмовною в Римській імперії.
А потім Ленґдона вразила ще одна думка.
Упродовж тринадцятого сторіччя — у добу Енріко Дандоло та Четвертого хрестового походу — мовою владних кіл залишалася переважно латина. Венеціанського дожа, який уславив Римську імперію тим, що знову захопив Константинополь, ніколи б не поховали під ім’ям Енріко Дандоло... а натомість вдалися б до латинізованого варіанта його імені.
Henricus Dandolo.
Коли Ленґдон це збагнув, то його мов електричним струмом ударило. І хоча ця здогадка прийшла до професора тоді, коли він стояв на колінах, Ленґдон знав, що це не результат божественного натхнення. Скоріше то була не більш ніж візуальна «підказка», що різко спонукала його мозок поєднати ці дві обставини. Візуальний образ, який раптом вигулькнув із глибин пам’яті Ленґдона, був образом латинського імені Дандоло... викарбуваного на потертій мармуровій плиті, вмонтованій у красиву кахляну долівку.