Дзвінок мобільного телефону прорізав нічне повітря, Брюдер видобув його з кишені, поглянув на номер додзвонювача й стисло спитав:
— Щось є? — Слухаючи звіт, він похитав головою, немов насилу вірячи в почуте. — Як таке могло статися? — Брюдер мовчки вислухав відповідь і зітхнув. — Гаразд, тримайте мене в курсі. Ми невдовзі увійдемо всередину.
— Що там таке? — настійливо спитала Сінскі.
— Дивіться навсібіч і не втрачайте пильності, — відповів Брюдер, озираючись довкола. — Схоже, ми тут не самі. — Він поглянув на Сінскі. — Сієнна Брукс добралася до Стамбула.
Ленґдон витріщився на нього, приголомшений і тим, що Сієнна спромоглася дістатися до Туреччини, і тим, що вона, вдало вислизнувши з Венеції, пішла на ризик бути спійманою або навіть убитою лише заради того, аби здійснити план Цобріста.
Сінскі стривожилася не менше; вона зробила глибокий вдих, наче збираючись спитати у Брюдера ще щось, але, вочевидь, передумала й натомість повернулася до Ленґдона.
— Куди тепер?
Професор показав ліворуч, на південно-західний ріг будівлі.
— Фонтан для омивання в тому боці, — відповів він.
Пунктом, де була призначена їхня зустріч із працівником музею, був ґратчастий фонтан, який слугував колись для ритуального омивання перед мусульманськими молитвами.
— Професоре Ленґдон! — гукнув чоловічий голос, коли вони наблизилися.
Із-під восьмикутного купола, що вкривав фонтан, виступив усміхнений турок. Він збуджено вимахував руками.
— Професоре, сюди, сюди!
Ленґдон та його напарники поспішили до нього.
— Привіт, мене звуть Місрат, — сказав турок англійською із сильним акцентом, і голос його повнився ентузіазмом.
Це був худорлявий чоловічок із лисіючою головою, в окулярах, які надавали йому вченого вигляду, та в сірому костюмі. — Для мене велика честь зустріти вас!
— Для нас також, — відповів Ленґдон, тиснучи Місрату руку. — Дякуємо за виявлену гостинність, незважаючи на те що ми вас пізно поставили до відома.
— Так, так!
Мене звуть Елізабет Сінскі, — сказала доктор Сінскі. Вона потиснула руку Місрату й кивнула на Брюдера. — А це Крістоф Брюдер. Ми з ним прибули сюди для того, щоб допомагати професору Ленґдону. Вибачте за те, що наш літак вимушено затримався. Ми дуже вдячні, що ви погодилися прийняти нас.
— Та нема за що! — кипів ентузіазмом Місрат, аж захлинаючись від захвату. — Для професора Ленґдона я готовий влаштувати приватну екскурсію о будь-якій годині. Його брошура «Християнські символи в мусульманському світі» є бестселером у сувенірній крамниці нашого музею.
«Та невже? — подумав Ленґдон. — Тепер я хоч дізнався про те єдине місце на землі, де цю книгу купують».
— Прошу, ходімо, — сказав Місрат, кивнувши їм іти слідком.
Група поспіхом рушила через невеликий майданчик просто неба, повз офіційний вхід для туристів і попрямувала туди, де колись був парадний вхід у будівлю: до трьох арок у глибоких нішах із масивними бронзовими дверима.
Біля дверей на них чекали двоє озброєних охоронців. Побачивши Місрата, охоронці відімкнули двері й розчинили їх настіж.
— Sağ olun, — Місрат вимовив одну зі жменьки турецьких фраз, які знав Ленґдон. Це була надзвичайно ввічлива форма «дякую».
Група пройшла всередину, і охоронці зачинили за ними масивні двері. Двері важко гупнули, і глухий звук відлунив від кам’яних стін.
Тепер Ленґдон та його супутники стояли в притворі Святої Софії — вузькому вестибюлі, характерному для християнських церков, який слугував архітектурним буфером між божественним і мирським.
«Духовний рів із водою» — так називав притвори Ленґдон.
Група пройшла до ще кількох дверей, і Місрат відчинив одні з них, потягнувши їх на себе. За ними Ленґдон побачив не храм, як сподівався, а другий притвор, трохи більший за перший.
«Внутрішній притвор», — здогадався Ленґдон, забувши, що Айя-Софія мала два рівні захисту від зовнішнього світу.
Немов готуючи відвідувача до того, що лежить попереду, внутрішній притвор мав значно більше прикрас, аніж зовнішній; його стіни зі шліфованого каменю виблискували у світлі елегантних люстр. У дальньому кінці цього приміщення, яке налаштовувало на душевний мир та спокій, було четверо дверей із пишними мозаїчними прикрасами над ними, і Ленґдон мимоволі ними замилувався.
Місрат підійшов до найбільших дверей — колосального, вкритого бронзою порталу.