Раптом угорі почулося дзижчання якогось літального апарата; узявшись невідомо звідки, він промчав над вершечками дерев просто над ними. Звук пролунав дуже близько, і Ленґдон із Сієнною аж заклякли від несподіванки, коли гелікоптер пронісся повз них.
Апарат віддалявся, і Ленґдон пильно дивився йому вслід крізь листя.
— Іграшковий гелікоптер, — сказав він, видихаючи з полегшенням і дивлячись, як радіокерований пристрій закладає вдалині крутий віраж. Він дзижчав, наче великий розлючений комар.
Однак Сієнна насторожилася.
— Пригнись, — сказала вона.
І справді: зробивши розворот на сто вісімдесят градусів, гелікоптерчик попрямував до них над самісінькими вершечками дерев і знову проплив повз, але вже ліворуч, над іншою просікою.
— Це не іграшка. Це розвідувальний безпілотний апарат. Напевне, він оснащений відеокамерою, яка передає зображення... кому слід.
Зціпивши зуби, Ленґдон спостерігав, як гелікоптер відхилився від початкового курсу й рушив туди, звідки з’явився: до Порта Романа та інституту мистецтв.
— Не знаю, що ти там накоїв, — сказала Сієнна, — але якимось дуже впливовим людям страшенно хочеться тебе знайти.
Гелікоптер знову зробив повний розворот і повільно рушив уздовж периметра стіни, через яку вони щойно перебралися.
— Напевне, хтось з інституту мистецтв нас побачив і доповів, кому слід, — додала Сієнна, ідучи стежиною. — Треба вшиватися звідси. Негайно. Коли безпілотник загудів геть до дальнього краю парку, Ленґдон стер ногою літери, які щойно нашкрябав на землі, і поквапився слідком за Сієнною. Голова його обертом ішла від думок про cerca trova, про фреску Джорджо Базарі та про здогадку Сієнни про те, що він, напевне, уже розшифрував це зображення з проектора раніше. Шукай — і знайдеш.
Раптом, коли вони виходили на іншу просіку, Ленґдона вразила приголомшлива думка. Він різко зупинився на зарослій стежині, і на його обличчі з’явився ошелешений вираз.
Сієнна також зупинилася.
— Роберте, про що йдеться?
— Я не винен, — заявив він.
— Ти про що?
— Ті люди, які мене переслідують... Я припускав, що вони переслідують мене через те, що я скоїв щось жахливе.
— Так, бо в шпиталі ти увесь час повторював: «Дуже вибачаюсь».
— Знаю. Але я гадав, що розмовляв англійською.
Сієнна здивовано поглянула на нього.
— А ти справді розмовляв англійською!
Блакитні очі Ленґдона збуджено виблискували.
— Сієнно, коли я повторював very sorry, я не вибачався. Я мимрив про таємниче послання на фресці в Палацо Веккіо! — У голові в Ленґдона знову залунав диктофонний запис його невпевненого голосу. Ve ... sorry. Ve ... sorry.
Сієнна геть розгубилася.
— Хіба ж ти не розумієш? — усміхнувся Ленґдон. — Я не казав very sorry, very sorry. Я промовляв ім’я художника: Va ... sari, Vasari!
Розділ 24
Ваєнта несамовито тиснула на гальма. Її мотоцикл занесло, він гучно верескнув колесами, залишивши на проспекті Поджіо довгий чорний слід, і нарешті різко зупинився в кінці несподівано виниклої довгої низки автомобілів. Транспортний рух на проспекті Поджіо завмер.
«Мені тільки цього бракувало!»
Ваєнта витягнула шию, намагаючись побачити, що спричинилося до затримки. їй уже й так довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрічі зі спецпідрозділом Брюдера та всього того хаосу, що виник після їх появи біля багатоквартирного будинку, а ще треба було виписатися:» готелю, де вона мешкала останні кілька днів, поки виконувала завдання.
«Мене зреклися — і мені треба змотувати вудочки й ушиватися з міста!»
Однак, схоже, невдачі переслідували її. Маршрут, яким жінка збиралася проїхати до Старого міста, виявився перекритим. Не маючи настрою чекати, Ваєнта виїхала на розділову смугу й помчала по ній, аж поки не побачила запруджено перехрестя. Попереду виднілася забита автомобілями кільцева траса, на яку сходилися шість великих автострад. Це була брама Порта Романа — одна з найпожвавленіших транспортних розв’язок Флоренції, ворота до Старого міста.
«Що ж тут у біса відбувається?»
Тепер Ваєнті стало видно, що вся прилегла зона кишить поліцією, яка влаштувала тут блокпост чи якийсь пропускний пункт. За кілька секунд вона помітила в центрі дійства дещо, що збило її з пантелику й налякало: знайомий чорний мікроавтобус, біля якого вдягнені в чорну уніформу агенти вигукували накази представникам місцевої влади.
Ці люди, безперечно, були членами спецпідрозділу, однак Ваєнта й близько збагнути не могла, що вони тут робили.