Сієнна кивнула.
— Що б ми не шукали, ми маємо це знайти. Принаймні це дасть нам точку опори.
Заперечити її логіку було важко. Проте Ленґдон однаково відчував якесь невиразне занепокоєння. «Якщо я зазнаю невдачі, то все помре». Увесь ранок професор мав справу з моторошними символами біологічної небезпеки, чуми й Дантового пекла. Зрозуміло, що він не мав уявлення, що шукати, але було б наївно не враховувати хоча б можливість того, що ситуація стосується якоїсь смертоносної хвороби або широкомасштабної біологічної загрози. Але якщо це так, тоді чому уряд його країни намагається знищити його?
«Може, вони вважають, що я причетний до потенційного нападу?»
А це взагалі безглуздо. Тут відбувається щось інше.
Ленґдон знову подумав про срібноволосу жінку.
— А ще ота жінка з моїх видінь... Я відчуваю потребу знайти її.
— Тоді довірся своїм почуттям, — сказала Сієнна. — У цій ситуації найкращий компас — це твоя підсвідомість. Це ж основи психології: якщо тваринний інстинкт підказує тобі, що ти маєш вірити тій жінці, то, як на мене, мусиш робити те, що вона наказує тобі.
— Шукай — і знайдеш, — вимовили вони в унісон.
Ленґдон полегшено зітхнув, усвідомивши, що перед ним
відкрився шлях.
«Усе, що я можу, — це плисти далі цим тунелем».
Відчуваючи, як зростає його рішучість, він роззирнувся, щоб зорієнтуватись у просторі. «Який же шлях веде з парку?»
Вони стояли під деревами край широкої галявини, де перетиналися кілька стежин. Удалині ліворуч Ленґдон узрів еліпсоїдну лагуну з маленьким острівцем, прикрашеним лимонними деревами та статуєю. «Це Ізолотто», — подумав професор, упізнавши знамениту скульптуру Персея, що скаче на коні, наполовину зануреному у воду.
— До Палацо Пітті — туди, — сказав Ленґдон, показуючи на схід, у протилежний від острівця Ізолотто бік, у напрямку головної алеї Віоттолоне, що тягнулася зі сходу на захід через увесь парк. Завширшки як дворядна автомагістраль, Віоттолоне була обсаджена шерегами струнких чотирьохсотрічних кипарисів.
— Та там нема де сховатися, — заперечила Сієнна, окинувши поглядом відкриту алею й поглянувши на безпілотник, що кружляв над парком.
— Маєш рацію, — погодився Ленґдон із хитрою усмішечкою. — Саме тому ми скористаємося тунелем біля самої алеї.
Він знову показав рукою, але цього разу на густі чагарники, прилеглі до входу в алею. У стіні щільної зелені було прорізано невеликий прохід у формі арки. За цим проходом починалася стежина, що губилася вдалині: то дійсно було щось на кшталт тунелю, який тягнувся паралельно до алеї Віоттолоне. З обох боків тунелю ту стежину оточували підстрижені кам’яні дуби, які ще із сімнадцятого сторіччя обережно схиляли аркою над стежиною, щоб вони спліталися нагорі, утворюючи зелений навіс. Назва проходу — Ла Черк’ята, що буквально означала «круглий» або «скріплений обручем», — походила від зеленого склепіння зігнутих дерев, що нагадували обручі діжки, по-італійськи cerchi.
Сієнна поквапилася до входу й зазирнула до тінистого тунелю. І вмить повернулася до Ленґдона із задоволеною усмішкою.
— Так дійсно краще.
Не марнуючи часу, вона прослизнула до проходу й швидко пішла між дерев.
Ленґдон завжди вважав Ла Черк’ята однією з найтихіших місцин Флоренції. Однак сьогодні, дивлячись, як Сієнна зникла в темному проході, він знову пригадав легенду грецьких пірнальників, які запливали до коралових тунелів і молили Бога про те, щоб натрапити на вихід.
Ленґдон і сам виголосив коротку молитву й поквапився слідком за Сієнною.
А за півмилі від утікачів, біля інституту мистецтв, агент Брюдер крокував крізь шумливий натовп студентів та поліції, крижаним поглядом змушуючи всіх розступатися перед ним. Він пройшов до імпровізованого командного пункту, який влаштував на капоті чорного мікроавтобуса його спеціаліст із приладів стеження.
— Знімки з безпілотника, — сказав фахівець, подаючи Брюдеру невеличкий екран. — Зроблено кілька хвилин тому.
Брюдер продивився нерухомі відеокадри, зупинивши погляд на розпливчастому збільшеному зображенні двох облич — темноволосого чоловіка та білявої жінки із зачіскою «кінський хвіст»; вони обоє ховалися, зігнувшись, у затінку, і вдивлялися в небо крізь листя.
Роберт Ленґдон.
Сієнна Брукс.
Жодного сумніву.
Брюдер зосередив увагу на мапі садів Боболі, розстеленій на капоті мікроавтобуса. «Вони прогадали», — подумав агент, роздивляючись план парку. Хоч і був він великий та заплутаний, із численними схованками, але його з усіх боків огороджувала висока стіна. Сади Боболі були таким собі природним тиром, де можна відпрацьовувати навички координованої стрільби.