«їм не вибратися звідси».
— Представники місцевої влади перекривають усі виходи, — доповів підлеглий. — І розпочинають облаву.
— Тримайте мене в курсі, — сказав Брюдер.
Він повільно підняв погляд на товсте куленепробивне вікно мікроавтобуса й побачив срібноволосу жінку, яка сиділа на задньому сидінні авто.
Препарати, які вони їй ввели, вочевидь, притупили її чуття — навіть більше, ніж Брюдер розраховував. Однак з її переляканого обличчя він виснував, що жінка й досі чітко усвідомлювала, що саме відбувається довкола.
«Якийсь у неї вигляд незадоволений, — подумав Брюдер. — Утім, а з якого дива вона має бути задоволеною?»
Розділ 26
Стовп води злетів на двадцять футів угору.
Ленґдон подивився, як він поволі опустився на землю, і збагнув, яку відстань вони пройшли. Ленґдон із Сієнною добралися до кінця тінистого тунелю й кинулися через відкриту галявину до гаю коркових дерев. Вони вийшли до найвідомішого струменевого фонтана в садах Боболі, де створений скульптором Стольдо Лоренці бронзовий Нептун стискав свій тризубець. Відома серед місцевих мешканців під непоштивою назвою «Фонтан-виделка», ця споруда вважалася центральною точкою парку.
Сієнна зупинилася на краю гаю й пильно подивилася вгору крізь листя дерев.
— Щось безпілотника не видно.
Ленґдон також не бачив його й не чув, можливо, тому, що поряд шумів фонтан.
— Певно, настав час його заправити, — сказала Сієнна. — Це наш шанс. Куди йти?
Ленґдон повів її ліворуч, вони спустилися крутосхилом, пройшли гай — і перед ними з’явився Палацо Пітті.
— Гарненький будиночок, — зауважила Сієнна.
— Сама скромність — як її розуміли Медичі, — криво посміхнувся Ленґдон.
Хоча до палацу було ще чверть милі, він панував над ландшафтом, простягаючись праворуч і ліворуч від Ленґдона й Сієнни. Зовні опуклі кам’яні виступи надавали будівлі вигляду беззаперечної авторитетності, посиленого приголомшливим повтором вікон та аркових прольотів. Згідно з традицією, офіційні палаци розташовували на узвишшях, щоб усі відвідувачі парку могли дивитися на будівлю знизу вгору. Одначе Палацо Пітті був розташований у низькій долині біля ріки Арно, і це означало, що відвідувачі садів Боболі дивилися на палац згори вниз. Це додавало будівлі ефектності. Один архітектор, описуючи її, визнав, що палац наче спорудила сама природа... наче масивні камені скотилися довгим схилом донизу й попадали елегантною, схожою на барикаду купою. Розташування в низині робило палац більш вразливим із військової точки зору, але масивна кам’яна споруда Палацо Пітті була такою солідною й вишуканою, що Наполеон, перебуваючи у Флоренції, використовував її як свою штаб-квартиру.
— Поглянь, — сказала Сієнна, показуючи на найближчі двері палацу. — Хоч одна добра новина за сьогодні.
Ленґдон також це побачив. Цього химерного ранку найбажанішою картиною виявився для них не сам палац, а потік туристів, що лився з будівлі до нижніх ділянок садів. Палац був відчинений, і це означало, що Ленґдон та Сієнна зможуть легко прослизнути всередину і, пройшовши крізь будівлю, вибратися з парку. А коли виберуться, то, як добре знав Ленґдон, праворуч від них буде ріка Арно, а за рікою виднітимуться шпилі Старого міста.
Вони із Сієнною підтюпцем спустилися крутосхилом, пройшли повз амфітеатр Боболі, який підковою лежав на схилі пагорба, — тут уперше в історії було поставлено оперу, — проминули обеліск часів Рамзеса Другого й неоковирний витвір «мистецтва», розташований біля його підніжжя. У туристичних проспектах цей «шедевр» називався «колосальним кам’яним басейном із римських терм Каракалли», але Ленґдон завжди бачив його тим, чим він був насправді: найбільшою у світі ванною. «їм таки треба було поставити її деінде».
Нарешті вони добралися до тильної частини палацу, уповільнилися до спокійної ходи й непомітно змішались із першими ранковими туристами. Рухаючись проти їхнього потоку, Ленґдон із Сієнною спустилися вузьким тунелем до кортіле — внутрішнього двору. Там в імпровізованому кафе відвідувачі насолоджувалися ранковим еспресо. Аромат свіжої меленої кави наповнював повітря, і Ленґдону раптом страшенно закортіло сісти й цивілізовано поснідати. «Сьогодні — негодящий день», — подумав професор, коли вони, не зупиняючись, увійшли до широкого кам’яного коридору, що вів до парадного входу палацу.