Ленґдон та Сієнна притиснулися одне до одного.
— Агов! — почувся поодаль чийсь голос. — Ми їх засікли!
Кроки в гроті завмерли.
Ленґдон почув, як хтось біжить по гравію до печери.
— Їх упізнали! Є ідентифікація! — повідомив захеканий голос. — Щойно ми розмовляли з двома туристами. Кілька хвилин тому чоловік і жінка питалися, як пройти до Галереї костюма... це аж у західному крилі.
Ленґдон поглянув на Сієнну, і йому здалося, що вона слабко всміхнулася.
Перевівши дух, військовий продовжив:
— Виходи із західного боку мали заблокувати в першу чергу, тому є висока ймовірність того, що з парку вони нікуди не поділися. Ми загнали їх у пастку.
— Виконуйте своє завдання, — наказав військовий, що стояв ближче до них. — І повідомте тої ж миті, коли успішно завершите його.
По гравію квапливо з хрускотом віддалилися кроки; почувся звук гелікоптера, який знову злетів угору, і... запала благословенна тиша.
Ленґдон уже був зібрався визирнути з-за цоколю, коли Сієнна схопила його за руку, притримуючи. Вона притисла до рота палець і показала на чоловікоподібну тінь, яка виднілася на тильній стіні. Командир групи й досі стояв на вході до печери.
«Чому він затримався?»
— Брюдер на зв’язку, — раптом сказав він. — Ми загнали їх у кут. Невдовзі я передам вам підтвердження.
М’язистий тип дзвонив по телефону, і його голос звучав бентежно близько, наче він стояв поруч. Порожнина грота діяла, мов параболічний мікрофон, збираючи увесь звук і концентруючи його в тильній частині.
— Тут ще одне, — додав Брюдер. — Є нова інформація від слідчих. Виявилося, що квартира тої жінки була в суборенді. Мінімум меблів. Точно на короткий термін. Ми знайшли біорурку, але проектора в ній не було. Повторюю: проектора в ній не було. Ми припускаємо, що він і досі в Ленґдона.
Ленґдон відчув на спині холодок, коли військовий назвав його ім’я.
Кроки стали гучнішими, і Ленґдон збагнув, що чоловік рушив углиб грота. Та його ході бракувало рішучої зосередженості, яка відчувалася в ній декілька хвилин тому; схоже, він походжав, роздивляючись грот і розмовляючи по телефону.
— Авжеж, так і є, — сказав військовий. — Слідчі також підтвердили, що був єдиний вихідний дзвінок, зроблений незадовго до того, як ми увірвалися до квартири.
«То був мій дзвінок до американського консульства, — здогадався Ленґдон, пригадавши розмову з консулом і швидку появу вбивці зі шпичастим волоссям. Та жінка, здавалося, зникла, але їй на зміну прибула група навчених і добре озброєних вояків. — Нам від них ніколи не втекти».
Тепер звук кроків лунав на відстані футів зо двадцять і поволі наближався. Чоловік увійшов до другої печери, і якби він пройшов до тильної стіни, то неодмінно помітив би Ленґдона із Сієнною, що заховалися за вузьким цоколем скульптури.
— Сієнна Брукс, — раптом сказав чоловік, і його слова пролунали чітко й гучно.
Сієнна, яка сиділа, притиснувшись до Ленґдона, аж сіпнулася й підняла очі, явно очікуючи побачити над собою вояка, який витріщався на неї. Але там нікого не було.
— Вони вивчають її портативний комп’ютер, — продовжив голос із відстані якихось десяти футів. — Мені ще не доповідали, але не підлягає сумніву, що саме з цієї машини Ленґдон заходив у свою гарвардську електронну скриньку.
Зачувши цю новину, Сієнна повернулася до Ленґдона й ошелешено вирячилась на нього. У її очах відбився шок... і недовіра.
Ленґдон був спантеличений не менше, ніж вона.
«Так он як вони вирахували нас! — Тоді він про це не здогадався. — Але ж мені просто була потрібна інформація!» Не встиг професор хоч якось вибачитися, як в очах Сієнни з’явився непроникний вираз і вона відвернулася від нього.
— Так точно, — сказав військовий, зупинившись біля входу до третьої печери, футів за шість до Сієнни та Ленґдона. Іще два кроки — і він їх неодмінно помітить.
— Саме так, — заявив чоловік, ступаючи ще крок. Раптом він зупинився. — Зачекайте хвилинку.
Ленґдон заклякнув, чекаючи неминучого викриття.
— Зачекайте, я вас погано чую, — сказав військовий і повернувся на кілька кроків у другу печеру. — Поганий зв’язок. Тепер кажіть... — Він слухав кілька секунд, а потім відповів: — Так, згоден, але ми принаймні знаємо тепер, із ким маємо справу.
І після цієї фрази його кроки віддалилися, захрустіли по гравію й зовсім стихли.
Плечі Ленґдона полегшено обм’якли, і він обернувся до Сієнни, очі якої палахкотіли сумішшю гніву й страху.
— Ти брав мій комп’ютер?! — гнівно спитала вона. — Щоб перевірити свою електронну пошту?
— Вибач... Я думав, ти мене зрозумієш... Мені треба було дізнатися, чи...