— Докторе Сінскі, — сказав чоловік лиховісно тихим і спокійним голосом. — Я покликав вас сюди саме тому, що сподівався, що ви як один із нечисленних мудрих представників Всесвітньої організації охорони здоров’я захочете співпрацювати зі мною в справі дослідження потенційних шляхів розв’язання цієї проблеми.
Елізабет ошелешено дивилася на нього.
— Невже ви гадаєте, що Всесвітня організація охорони здоров’я стане вашим партнером у роботі над... такою ідеєю?
Якщо чесно, то сподівався, — відповів чоловік. — Ваша організація складається з лікарів, і коли лікар має справу з пацієнтом, хворим на гангрену, то без вагань ампутує кінцівку, щоби врятувати життя. Інколи єдине, що залишається робити, — це вибирати менше зло із двох.
— Це зовсім інше.
— Ні. Це те саме. Різниця полягає лише в масштабі.
Елізабет набридло його слухати. Вона рвучко підвелася.
— Я можу спізнитися на літак.
Високий чоловік ступив лиховісний крок у її напрямку, заступаючи шлях.
— Попереджаю по-чесному. Із вами чи без вас, але я здатен зайнятися дослідженням цієї ідеї.
— Я також попереджаю по-чесному, — відказала вона. —
Я вважаю це терористичною загрозою і ставитимуся до неї відповідним чином. — Вона видобула з кишені телефон, і
Чоловік розсміявся.
— Збираєтеся настукати на мене за те, що я говорив про гіпотетичні речі? На жаль, вам доведеться довго чекати, поки ви спроможетеся зателефонувати. Ця кімната захищена електронним екраном. Ваш телефон не зможе ані надіслати, ані прийняти сигнал.
«Мені не потрібен сигнал, безумцю».
Елізабет підняла телефон і, перш ніж чоловік здогадався, що відбувається, зробила знімок його обличчя. Спалах світла відбився в його зелених очах, і на мить лице чоловіка видалося їй знайомим.
— Ким би ви не були, — сказала вона, — було помилкою покликати мене сюди. Коли я приїду до аеропорту, то вже знатиму, хто ви такий, і ви потрапите до списку небажаних осіб ВООЗ, Центру з контролю захворювань та Європейського центру профілактики й контролю хвороб як потенційний біотерорист. За вами вдень і вночі стежитимуть наші люди. Якщо ви спробуєте закупити матеріали, ми про це дізнаємося. Якщо ви збудуєте лабораторію, то ми також про це дізнаємося. Ви ніде від нас не сховаєтеся.
Чоловік довго стояв у напруженій тиші, яка запала в залі, немов збирався кинутися на Елізабет і відібрати в неї телефон. Нарешті він відступив убік і лиховісно посміхнувся.
— Що ж, тоді можна вважати, що наша гра почалася.
Розділ 32
Il Corridoio Vasariano — коридор Базарі — спроектував Джорджо Базарі за наказом правителя з династії Медичі, великого герцога Козімо Першого, щоби забезпечити безпечний прохід від його резиденції в Палацо Пітті до адміністративних установ, розташованих за річкою Арно, у Палацо Веккіо.
За аналогією зі знаменитим ходом Пассетто у Ватикані, коридор Базарі за своїм призначенням був потаємним ходом. Він простягнувся більш ніж півмилі від східного краю садів Боболі аж до центру Палацо Веккіо, на своєму шляху перегинаючи Понте Веккіо та звиваючись крізь галерею Уффіці.
Коридор Базарі й досі слугує за схованку, але не для аристократів Медичі, а для мистецьких творів: майже необмежена площа стін у цьому коридорі стала домівкою для багатьох рідкісних полотен, яким бракувало місця в галереї Уффіці.
Ленґдону вже доводилося бувати в цьому коридорі кілька років тому під час приватної туристичної подорожі. Того дня він довго милувався запаморочливими полотнами, включно з найбільшою у світі колекцією автопортретів. Він кілька разів зупинявся, щоби поглянути в панорамні вікна, які давали відвідувачам можливість відстежувати свій шлях із піднятого над поверхнею землі проходу.
Однак цього ранку Ленґдон із Сієнною не йшли переходом, а бігли, намагаючись якомога далі відірватися від своїх переслідувачів. «Цікаво, скільки часу знадобиться їм для того, щоби виявити зв’язаного охоронця?» — подумав Ленґдон. Дивлячись у коридор, що простягся перед ними, професор відчував, як із кожним кроком вони наближаються до об’єкта своїх пошуків.
Cerca trova... очима смерті... і дізнатися, хто на мене полює.
Тепер завивання спостережного безпілотника ледь чулося далеко позаду. Що далі вони заглиблювалися в коридор, то більше Ленґдон усвідомлював, наскільки амбіційним архітектурним витвором став свого часу цей перехід. Піднятий над містом майже по всій довжині, коридор Базарі нагадував довжелезну змію, що звивалася повз будівлі від Палацо Пітті, через ріку Арно й до самісінького центру старої Флоренції. Здавалося, цей вузький побілений перехід тягнувся цілу вічність, час від часу ненадовго відхиляючись то праворуч, то ліворуч, щоби уникнути перешкоди на своєму шляху, але при цьому незмінно прямував на схід через ріку Арно.