«А до чого тут Женева? Це якесь безглуздя», — подумала доктор Сінскі.
Єдиною важливою обставиною було те, що в Женеві розташовувалася штаб-квартира Всесвітньої організації охорони здоров’я. «Невже Ленґдон зібрався мене там шукати?» Це також не мало сенсу, бо він, безперечно, знав, що Елізабет (лнскі перебуває у Флоренції.
Раптом її вразила інша думка.
«О Господи… Невже Цобріст спрямував удар на Женеву?»
Цобріст був людиною, схильною до символізму, і намір інищити штаб-квартиру ВООЗ мав — треба визнати — пев- пу елегантність, зважаючи на тривалу боротьбу науковця:і цією організацією. Але якщо схиблений генетик вибрав Женеву як майбутнє вогнище поширення чуми, то це невдалий вибір. Порівняно з іншими великими містами Женева була географічно ізольована, до того ж о цій порі року там було ще вельми холодно. Більшість епідемій чуми спалахували в перенаселених теплих середовищах. Женева розташовувалася на висоті понад тисяча футів над рівнем моря, тому була малопридатним місцем для розпалювання епідемії. «Хоч яку б сильну ненависть не відчував до мене Цобріст».
Отже, питання залишалося нерозв’язаним. Чому Ленґдон вирішив податися до Женеви? Химерний вибір американським професором пункту призначення став іще одним рядком у списку його непоясненних вчинків, які почалися вчора ввечері. І, попри зусилля, Сінскі не знаходила для цих вчинків хоч якихось раціональних пояснень.
«На чиєму ж він боці?»
Так, Елізабет Сінскі знала його лише кілька днів, але вона зазвичай добре розбиралася в людях, тому відмовлялася повірити, що такого чоловіка, як Роберт Ленґдон, можна спокусити грошима. «Однак учора ввечері він перервав контакт. А тепер бігає туди-сюди, наче якийсь агент-оперативник, що відбився від рук. Невже його вдалося переконати, що вчинки Цобріста можна виправдати з якоїсь схибленої точки зору?»
Від цієї думки в неї кров у жилах похолола.
«Ні, — запевнила вона себе. — Я надто добре знаю його репутацію: він вище цього».
Уперше Елізабет Сінскі зустрілася з Робертом Ленґдо- ном чотири дні тому в салоні транспортного літака С-130, який випотрошили й переробили під координаційний центр ВООЗ.
Коли літак приземлився на летовищі Генском-Філд за приблизно п’ятнадцять хвилин їзди до Кембриджа в штаті Массачусетс, було кілька хвилин на восьму. Сінскі не знала, чого чекати від уславленого науковця, із яким зв’язалася по телефону, але була приємно здивована, коли Ленґдон упевнено піднявся по трапу в хвіст літака й невимушено з нею привітався.
— Ви, наскільки я розумію, доктор Сінскі? — Ленґдон міцно потис їй руку.
— Професоре, для мене велика честь познайомитися з вами.
— Та це для мене велика честь. Спасибі вам за все, що робите для людства.
Ленґдон виявився високим чоловіком із приємною 30- внішністю міського мешканця та низьким голосом. Сінскі збагнула, що в той момент на ньому був його викладацький одяг: твідовий піджак, брюки кольору хакі та туфлі-мокасини,
і це було цілком зрозуміло, бо Ленґдона фактично висмикнули з університету без будь-якого попередження. Окрім того, він був значно молодшим і фізично міцнішим на вигляд, «ніж вона собі уявляла. Це лише зайвий раз нагадало Еліза- бет про її власний вік. «Я йому майже в матері годжуся».
Вона втомлено всміхнулася Ленґдону.
— Дякую, що прийшли, професоре.
Ленґдон кивнув на похмурого помічника, якого Сінскі послала по нього.
— Ваш приятель фактично не залишив мені часу на роздуми.
— От і добре. Саме за це я плачу йому гроші.
— Гарний амулет, — зауважив Ленґдон, роздивляючись її прикрасу. — Лазурит?
Сінскі кивнула й поглянула на свій амулет із синього каменю, зроблений у вигляді відомого символу змії, обвитої довкола вертикального жезла.
— Це сучасний символ медицини. Ви, безперечно, знаєте, що він називається кадуцей.
Ленґдон раптом різко підняв голову, наче хотів щось сказати.
Вона почекала.
— Я слухаю.
Та, вочевидь, Ленґдон, здолавши інстинктивний імпульс,
після нетривалого роздуму вирішив змінити тему. Він ввіч- ливо всміхнувся й спитав:
— Отже, чому я тут?
Елізабет обвела жестом імпровізовану конференц-зону довкола стола з іржостійкої сталі.
Сідайте, будь ласка. Я хочу дещо вам показати.
Ленґдон легкою ходою підійшов до стола, і Елізабет по- мітила, що професор начебто був заінтригований перспек- тивою взяти участь у таємних зборах, але ставився до цього- абсолютно спокійно. «Переді мною чоловік, якому ком- фортно у власній шкірі». І їй подумалося, а чи буде його по- ведінка так само невимушеною, коли він дізнається, наві- що його сюди запросили.