Коли Ленґдон і його супутники вмостилися в м’яких кріслах на кормі просто неба, Мауріціо ввімкнув двигун «Вольво Пента» і вправно від’їхав заднім ходом від набережної. А потім крутнув штурвал праворуч і дав газу, маневруючи вельми великим суденцем поміж вервечками гондол. Кілька гондольєрів у строкатих сорочках сердито замахали йому кулаками, коли їхні лискучі чорні човни застрибали на збурених хвилях.
— Scusate! — винувато вигукнув Мауріціо. — У мене VIP- пасажири!
Не проминуло й кількох секунд, як Мауріціо вибрався з затору біля вокзалу Санта-Лючія і помчав Гранд-каналом на схід. Коли вони проскакували під широким граціозно вигнутим мостом Скальці, Ленґдон відчув неповторний солодкий аромат місцевого делікатесу сепі аль неро — кальмара у власному чорнилі, — який линув із ресторанчиків під навісами, що вишикувалися вздовж берега. Та от вони ввійшли у вигин каналу, і попереду показався купол масивної церкви Святого Єремії.
— Свята Лючія, — прошепотів Ленґдон, читаючи напис на боці церкви. — Кістки незрячої.
— Перепрошую? — Сієнна поглянула на Ленґдона, сподіваючись, що він, можливо, вирахував щось іще з тексту загадкової поеми.
Та нічого, — відповів Ленґдон. — Просто одна дивна думка. Може, і недоречна. — Він показав на церкву. — Бачиш отой напис? Там похована свята Лючія. Інколи я читаю лекції про агіографічне мистецтво, тобто про мистецтво, що зображає християнських святих, і мені щойно спало на думку, що свята Лючія є покровителькою незрячих.
— Si, santa Lucia! — підключився до розмови Мауріціо. — Вона — свята сліпих! Ви ж знаєте цю історію? — Водій озирнувся на них і гукнув, перекрикуючи шум двигунів. — Лючія була така гарна, що її бажали всі чоловіки. Тому, щоби постати перед Господом чистою й зберегти свою цнотливість, вона взяла й вирізала собі очі.
Сієнна аж застогнала.
— Оце так віра!
— У винагороду за її пожертву, — додав Мауріціо, — Господь дав Лючії ще гарніші очі!
Сієнна поглянула на Ленґдона.
— Невже він не знає, що це дурня?
— Шляхи Господні недовідомі, — зауважив Ленґдон і згадав, що приблизно на двадцяти полотнах одного знаменитого старого майстра зображено святу Лючію, яка несе на тарілці свої очі.
Варіантів легенди про святу Лючію було багато, але у всіх ішлося про те, що Лючія вирізала свої очі, які розпалювали хтивість чоловіків, поклала їх на таріль, подала своєму най- палкішому залицяльнику й виклично мовила: «Ось тобі те, чого ти так сильно прагнув… а стосовно решти я благаю тебе — дай мені спокій!» Як це не моторошно, але на такий акт самоскалічення Лючію надихнуло саме Святе Письмо, міцно прив’язавши її до відомого Христового повчання: «Коли твоє око доводить тебе до гріха, вирви його й викинь».
«Вирви, — подумав Ленґдон, збагнувши, що це саме слово траплялося і в поемі. — Знайди віроломного дожа Венеції… того, хто кістки сліпої вирвав».
— Здивований таким збігом, він припустив: «Може, це зашифрований натяк на те, що свята Лючія і є тою особою, про яку йдеться в поемі?».
— Мауріціо, — гукнув Ленґдон, показуючи на церкву Святого Єремії. — А кістки святої Лючії лежать у тій церкві чи ні?
— Так, декілька, — відповів Мауріціо. Вправно керуючи човном однією рукою, він озирнувся на пасажирів, абсолютно не зважаючи на суденця, що рухалися попереду. — Але загалом ні. Святу Лючію так люблять, що її тіло розібрали по всіх церквах світу. Авжеж, венеціанці люблять святу Лючію найбільше, тому ми шануємо…
— Мауріціо! — крикнув Ферріс. — Сліпа — свята Лючія, але не ти! Дивись уперед!
Мауріціо приязно розсміявся й повернувся вперед саме вчасно, щоб уникнути зіткнення з човном, який ішов назустріч.
Сієнна прискіпливо поглянула на Ленґдона.
— Ти на кого натякаєш? На віроломного дожа, який вирвав кістки сліпої?
Ленґдон стиснув ниточкою губи.
— Важко сказати.
Він швидко розповів Сієнні та Феррісу історію мощів святої Лючії, тобто її кісток, яка була, мабуть, найдивнішою в житії цієї святої. Начебто, коли прекрасна Лючія відкинула домагання впливового залицяльника, він оббрехав її й наказав спалити на вогнищі, але, згідно з легендою, її тіло не горіло. Воно виявилося таким вогнетривким, що вважалося, ніби мощі святої Лючії мають особливі властивості й той, хто ними заволодіє, буде жити надзвичайно довго.
— Магічні кістки? — спитала Сієнна.
Так, вважають, що вони магічні, і саме через це мощі святої Лючії розійшлися по всьому світу. Дві тисячі років впливові лідери намагалися зупинити власне старіння, заволодівши кістками святої Лючії. Її скелет викрадали, пе- ревикрадали, перевозили з місця на місце й розділяли більше, аніж скелет будь-якого іншого святого. Ці мощі пройшли через руки принаймні дванадцяти найвпливовіших людей в історії людства.