Ленґдон і хранитель музею Етторе Віо якось з’явилися разом у короткометражному документальному фільмі про базиліку і відтоді підтримували контакт.
— Етторе написав книгу про цю базиліку, — пояснив Ленґдон Сієнні. — Навіть не одну, а декілька.
Сієнну й досі нервувала присутність Ферріса, який тепер від них ні на крок не відходив, коли Ленґдон повів їх до західного вікна, звідки можна було побачити коней Сан- Марко. Коли вони підійшли до вікна, у променях надвечірнього сонця показалися силуети м’язистих кінських крупів. А на балконі другого поверху туристи насолоджувалися близьким контактом із кіньми та видовищною панорамою майдану, яка звідти розгорталася.
— Он вони! — вигукнула Сієнна й показала рукою на двері, що вели на балкон.
— Вони, та не зовсім вони, — сказав Ленґдон. — Коні, яких ми бачимо на балконі, насправді є копіями. А справжні коні Сан-Марко зберігаються всередині заради цілості й безпеки.
Ленґдон повів Сієнну та Ферріса коридором до добре освітленої ніші, де аналогічна кінська група з чотирьох жеребців виступала риссю з-під цегляної арки.
Ленґдон кивнув на статуї.
— Оце і є оригінали.
Щоразу, коли Ленґдон бачив коней зблизька, він мимоволі милувався, як детально скульптор проробив їхню мускулатуру. Розкішна золотисто-зелена мідянка, яка вкривала скульптури, лише посилювала ефект тремтливої шкіри, під якою грали м’язи. Для Ленґдона вигляд цих чотирьох коней, збережених у прекрасному стані, завжди був нагадуванням про необхідність і важливість дбайливого ставлення до великих творів мистецтва.
— їхні хомути… — сказала Сієнна, кивнувши на декоративні грудні хомути довкола кінських ший. — Ти казав, що їх додали згодом? Щоби сховати шви?
Ленґдон уже розповідав Сієнні та Феррісу про дивний факт «відрізаних голів», про який він дізнався з веб-сторін- ки ARCA.
— Вочевидь, так, — відповів професор, підходячи до інформаційного плаката, що висів поруч.
— Роберто! — гукнув позаду доброзичливий голос. — Ти мене ображаєш!
Ленґдон обернувся й побачив Етторе Віо — жвавого си- вочолого чоловіка в блакитному костюмі та в окулярах, що кріпилися до золотого ланцюжка на шиї; він проштовхувався до них крізь натовп.
Ленґдон усміхнувся й потис чоловікові руку.
— Дозволь порадувати тебе, Етторе: ти маєш прекрасний вигляд. А це мої друзі — Сієнна Брукс і лікар Ферріс.
Етторе привітався з ними і, відступивши убік, оглянув Ленґдона.
— Уже подорожуєш із лікарями? Ти що, захворів? А твій одяг? Здумав стати італійцем?
— Ні те, ні інше, — усміхнувся Ленґдон. — Я прибув сюди по певну інформацію про коней.
На обличчі Етторе відбилася заінтригованість.
— А хіба є що-небудь, чого ще не знає уславлений професор Ленґдон?
Ленґдон розсміявся.
— Я хотів би дізнатися більше про те, як цим коням відрізали голови, коли перевозили їх сюди під час хрестових походів.
Етторе Віо глянув на Ленґдона так, наче той щойно спитав у нього про геморой в англійської королеви.
— Сили небесні, Роберте, — прошепотів він, — у нас не заведено про це говорити. Якщо ти хочеш побачити відрізані голови, то я можу розповісти тобі про знаменитого Карманьйолу, якому відрубали голову, або…
— Етторе, я хочу знати, який із венеціанських дожів відрізав ці голови.
— Цього ніколи не було, — відказав Етторе ображено. — Звісно, я знаю про чутки, але з історичної точки зору є вкрай обмаль інформації, щоб стверджувати, що якийсь дож це вчинив…
— Етторе, будь ласка, просвіти мене, — мовив Ленґдон. — Згідно з цими чутками — що то був за дож?
Етторе начепив окуляри й окинув Ленґдона поглядом.
— Що ж, як ідеться в чутках, підкреслюю — у чутках, наших улюблених коней привіз до Венеції її найрозумніший і найзрадливіший із дожів.
— Найзрадливіший?
— Так, це дож, який задурив людям голови, і вони подалися в хрестовий похід. — Етторе очікувально поглянув на Ленґдона. — Дож, який поплив до Єгипту за державний кошт, але потім змінив напрямок просування своїх військ і пограбував Константинополь.
«Справді схоже на віроломство», — подумав Ленґдон.
— І як же його звали?
Етторе насупився.
— Роберте, а я гадав, що ти ретельно вивчав світову історію.
— Так, але світ великий і його історія довга.
— Гаразд, тоді дам тобі останню підказку.
Ленґдон хотів був заперечити, але швидко збагнув, що то марна трата зусиль.
— Дож, якого ти шукаєш, прожив майже сторіччя, — сказав Етторе. — У ті часи то було справжнє чудо. Забобонні люди стверджували, що своїм довголіттям він завдячував тому, що свого часу вчинив акт геройства — забрав мощі святої Лючії з Константинополя і повернув їх до Венеції. Свята Лючія втратила очі, коли…