— Він вирвав кістки сліпої! — випалила Сієнна й поглянула на Ленґдона, який щойно подумав про те саме.
Етторе злегка отетеріло поглянув на Сієнну.
— У якомусь сенсі так.
Раптом Ферріс пополотнів, наче й досі не перевів дух після тривалого походу через майдан та сходження на другий поверх храму.
— Маю також додати, — сказав Етторе, — що той дож любив святу Лючію так сильно тому, що сам був сліпий. У віці дев’яноста років він стояв отут, на цьому самому майдані, і проповідував, закликаючи людей до хрестового походу, хоча сам уже анічогісінько не бачив.
— Я знаю, хто він, — сказав Ленґдон.
— Ще б пак! — усміхнувся Етторе.
Через те, що його ейдетична пам’ять була краще пристосованою до зорових образів, а не вирваних із контексту ідей, здогадка прийшла до Ленґдона у вигляді мистецького твору — відомої ілюстрації Гюстава Доре, де був зображений зморшкуватий сліпий дож, який, здійнявши руки над головою, підбурює натовп узяти участь у хрестовому поході. І в пам’яті професора чітко постала назва цієї ілюстрації: «Дандоло закликає до хрестового походу».
— Енріко Дандоло, — заявив Ленґдон. — Дож, який жив вічно.
— Finalmente! (Нарешті!) — вигукнув Етторе. — Бачу, друже, що твій мозок старіє.
— Старіє… разом зі мною. А він тут похований?
— Хто, Дандоло? — Етторе похитав головою. — Ні, не тут.
— А де? — настійливо спитала Сієнна. — У Палаці дожів?
Етторе зняв окуляри й на мить замислився.
— Дайте хвилинку. Дожів було так багато, що я одразу не пригадаю…
Та не встиг Етторе відповісти, як раптом до них підбігла перелякана жінка-гід і щось прошепотіла йому на вухо. Етторе стривожено заціпенів, а потім поквапився до перил і поглянув униз, у храм. Через кілька секунд він обернувся й поглянув на Ленґдона.
— Я невдовзі повернуся! — гукнув Етторе й хутко пішов геть, не сказавши ні слова.
Спантеличений Ленґдон підійшов до перил і поглянув униз. «Що там сталося?»
Спершу він не помітив нічого, окрім туристів, що походжали туди-сюди. Та через кілька секунд збагнув, що багато відвідувачів дивляться туди, куди дивився й він, — на парадний вхід, через який до базиліки щойно увійшла група військових у чорній уніформі і враз розсипалася віялом по притвору, перекриваючи всі ходи й виходи.
«Військові в чорному». Ленґдон інстинктивно стис руками перила.
— Роберте! — гукнула його Сієнна ззаду.
Але Ленґдон стояв, не зводячи очей із військових. «Як же
вони нас знайшли?!»
— Роберте! — знову гукнула Сієнна, цього разу з неприхованою тривогою в голосі. — Щось трапилося! Допоможи мені!
Ленґдон відвернувся від поруччя, здивований тим, що Сієнна кличе його на допомогу.
«Куди ж вона поділася?»
І через секунду він побачив Сієнну та Ферріса. Перед кіньми Сан-Марко вона схилилась над лікарем Феррісом… А Ферріс упав додолу й бився в конвульсіях, хапаючись за груди.
розділ 75
Мабуть, у нього серцевий напад! — вигукнула Сієнна. Ленґдон поквапився до лікаря Ферріса, який крижем розпластався на підлозі, важко хапаючи ротом повітря.
«Що з ним сталося?!» їхнє становище вмить знову стало гранично критичним. Унизу з’явилися переслідувачі, на підлозі конвульсивно сіпався Ферріс, і Ленґдон на якусь мить розгубився, не знаючи, куди бігти й що робити.
Сієнна схилилась над Феррісом, послабила його краватку й відірвала кілька ґудзиків у верхній частині сорочки, щоб йому легше дихалося. Та коли сорочка Ферріса розійшлася на грудях, Сієнна відсахнулася й тривожно скрикнула, а потім затулила рота рукою й позадкувала, не відводячи вирячених очей від його грудей.
Ленґдон теж побачив те, що побачила вона.
Шкіра на грудях Ферріса мала жахливий колір: на грудній клітці розрослася зловісна чорно-синя пляма завбільшки з грейпфрут. Ферріс мав такий вигляд, наче в нього влучило гарматне ядро.
— Це внутрішня кровотеча, — сказала Сієнна, кинувши на Ленґдона шокований погляд. — Недивно, що йому цілий день важко дихалося.
Ферріс повернув голову, намагаючись щось сказати, але з його рота вирвалося лиш хрипке сичання. Поруч скупчувалися туристи, і Ленґдон відчув, що ситуація от-от стане неконтрольованою.
— Там унизу солдати, — попередив він Сієнну. — Я не знаю, як вони нас знайшли.