«Господи, благаю тебе, визволи мене від диявола».
Молячись, Сієнна чула, як глузливо гигочуть чоловіки, здираючи з неї джинси, поки вона відчайдушно хвицала ногами. Один із нападників заліз їй на спину, такий спітнілий та важкий, що аж краплини його поту капали їй на шию.
«Я ж іще незаймана, — подумала Сієнна. — Так он як мені судилося це пережити».
Раптом чоловік зістрибнув із її спини і глузливий регіт змінився на вигуки, сповнені страху й люті. Теплий піт, який капав Сієнні на спину та шию, раптом хлинув потоком і розбризкався по матрацу червоними плямами.
Коли Сієнна перекотилася на спину подивитися, що сталося, вона побачила стару жінку з наполовину обчищеною цибулиною в одній руці та іржавим ножем у другій. Та стояла над нападником, а з його спини струменіла кров.
Стара вирячилася на решту, погрозливо змахнула в повітрі ножем — і всі троє чкурнули навтьоки.
Не кажучи ні слова, стара допомогла Сієнні зібрати одяг.
— Саламат, — прошепотіла Сієнна крізь сльози. — Дякую.
Стара постукала пальцем по вуху — мовляв, не чую, глуха.
Сієнна склала хаткою долоні, заплющила очі й вклонилася на знак вдячності й поваги. А коли вона розплющила очі, то старої вже не було.
Сієнна покинула Філіппіни відразу ж, навіть не попрощавшись із рештою членів гуманітарної групи. І нікому й ніколи не розповідала, що з нею трапилося. Сієнна сподівалася, що коли не думатиме про цей інцидент, то він швидко зблякне в її пам’яті й забудеться, але від цього, здавалося, стало ще гірше. Кілька місяців по тому її так само мучили кошмари й дівчина більше ніде не почувалася в безпеці. Сієнна зайнялася бойовими мистецтвами але, попри те, що вона швидко засвоїла смертоносні навички дим-мак, їй однаково було лячно, куди б не пішла. Дівчина всюди відчувала небезпеку.
Стара депресія повернулася й посилилася вдесятеро; насамкінець дійшло до того, що Сієнна втратила сон. До того ж щоразу, коли розчісувалася, вона помічала, що від голови відстають великі пасма волосся, і з кожним днем дедалі більше. Через кілька тижнів Сієнна з жахом помітила, що наполовину облисіла і в неї з’явилися симптоми хвороби, яку вона діагностувала сама: телогенова алопеція — облисіння, спричинене стресом, від якого не було жодних ліків, окрім усунення самого стресу. Щоразу, коли жінка дивилася в дзеркало, вона бачила, як лисіє, і серце її несамовито калатало.
«Я схожа на стару бабу!»
Насамкінець у неї не лишилося вибору, окрім поголити голову. Принаймні тоді вона не матиме вигляду старої. А матиме вигляд хворої. Та, не бажаючи мати вигляд хворої на рак, Сієнна придбала перуку з хвостом позаду, таким чином повернувши собі попередній вигляд.
Однак у душі Сієнна дуже змінилася.
«Я — зіпсутий товар».
Відчайдушно намагаючись зажити новим життям, Сієнна подалася до Америки й вступила до медінституту. Вона завжди мала схильність до медицини, тому сподівалася, що коли стане лікарем, то почуватиметься потрібного людям… робитиме хоч щось, аби зменшити кількість страждань у цьому непростому й тривожному світі.
Попри напружену програму, вчитися в інституті їй було легко, і поки її одногрупники гризли граніт науки, Сієнна підробляла акторкою, щоб роздобути трохи додаткових грошей. Звісно, то була халтура, а не Шекспір, але її лінгвістичні навички та здатність запам’ятовувати великі обсяги тексту забезпечували те, що Сієнна почувалася на підробітках не як на робочому місці, а як у благословенному прихистку, де можна забути, хто вона… і стати кимось іншим.
«Хоч будь-ким».
Відтоді, як Сієнна навчилася говорити, вона завжди намагалася втекти від своєї особистості. У дитинстві уникала свого першого імені, Фелісіті, воліючи натомість користуватися другим — Сієнна. «Фелісіті» означало «щастя», а Сієнна достеменно знала, що вона яка завгодно, але не щаслива.
«Змісти фокус своїх проблем, — нагадала вона собі. — І сфокусуйся на проблемах світу».
Напад паніки, що стався на вулицях Маніли, породив у неї глибоке занепокоєння швидким зростанням народонаселення й перенаселеністю світу. Саме тоді вона відкрила для себе праці й статті Бертрана Цобріста — генного інженера, який висунув кілька надзвичайно прогресивних теорій щодо населення світу.
«Він — геній», — здогадалася вона, прочитавши його праці. Сієнна ніколи не відчувала нічого подібного до іншої людини, і що більше жінка читала Цобріста, то сильнішим ставало відчуття, що вона зазирає в душу однодумця. Його стаття «Ви не зможете врятувати світ» нагадала Сієнні про те, що вона чула ще дитиною… однак Цобріст мав із цього приводу абсолютно протилежну думку.