«Невже цей чоловік зможе сказати щось таке, що хоч трохи пояснить увесь цей хаос?» — подумав Ленґдон.
— Як я вже намагався пояснити раніше, — почав Начальник, — основна частина цієї вкрай неприємної історії почалася тоді, коли мій агент Ваєнта дочасно затримала вас. Ми не мали уявлення, наскільки результативною була ваша діяльність у плані допомоги доктору Сінскі й чи багато ви встигли їй розповісти. Але ми боялися, що коли директорка ВООЗ дізнається про місцезнаходження проекту, який наш клієнт найняв нас охороняти, то вона його конфіскує або знищить. Ми мали знайти його ще до того, як це зробить вона, тому ви були потрібні нам, щоб виконати роботу для нас… а не для доктора Сінскі. — Начальник замовк і постукав пальцями об пальці. — На жаль, ми вже розкрили свої карти… і ви, цілком зрозуміло, відмовилися з нами розмовляти, бо не довіряли нам.
— І за це вона вистрелила мені в голову? — гнівно спитав Ленґдон.
— Ми придумали план, як змусити вас повірити нам.
Ленґдон розгубився.
— А хіба можна змусити когось вірити вам після того, як ви цю людину затримали й допитали?
Засмаглий чоловік нервово завовтузився.
— Професоре, чи знаєте ви про таке сімейство хімічних речовин, як бензодіазепіни?
Ленґдон похитав головою.
— Це тип препаратів, що використовуються, окрім іншого, для лікування посттравматичного стресу. Можливо, вам відомо, що коли хтось переживає якусь жахливу подію на кшталт автокатастрофи чи зґвалтування, то навіть довгочасні спогади про це можуть безперервно мучити й виснажувати постраждалу особу. А за допомогою бен- зодіазепінів нейронауковці мають тепер можливість лікувати посттравматичні стреси фактично ще до того, як вони почалися.
Ленґдон мовчки слухав, не в змозі вгадати, куди виведе ця розмова.
— Під час формування спогадів, — продовжив Начальник, — нещодавні події утримуються у вашій оперативній короткочасній пам’яті приблизно дві доби, а потім мігрують до постійної, довгочасної пам’яті. Використовуючи нові сполуки бензодіазепінів, можна легко «освіжити» короткочасну пам’ять… фактично стерши її вміст іще до того, як спогади про нещодавні події встигнуть мігрувати до «комори» довгочасної пам’яті. Наприклад, якщо жертві насильницького нападу ввести бензодіазепін впродовж кількох годин після такого нападу, то спогади про нього можна усунути назавжди, тому травма вже не поселиться у її психіці. Єдиною вадою цього методу лікування є те, що пацієнт втрачає геть усю пам’ять про кілька днів свого життя.
Ленґдон витріщився на чоловічка, не вірячи в почуте.
— То це ви спричинили в мене амнезію?!
Начальник винувато зітхнув.
— На жаль, це так. Хімічно спричинена амнезія. Дуже безпечний спосіб. Він позбавляє людину декотрих нещодавніх спогадів. — Начальник помовчав. — У непритомному стані ви щось промимрили про чуму, і ми зробили припущення, що то на вас вплинули зорові образи, випромінювані отим проектором. Ми навіть близько уявити собі не могли, що Цобріст створив чуму. — Начальник знову кілька секунд помовчав, а потім продовжив: — Ви також увесь час мимрили щось типу «Very sorry… very sorry…»
«Vasari». Ото, напевне, було і все, про що він встиг здогадатися після перегляду зображення з проектора. Cerca trova.
— Але… мені здавалося, що амнезія сталася через рану голови. Хтось вистрелив у мене.
Начальник похитав головою.
— Ніхто у вас не стріляв, професоре. Ніякої рани у вас не було.
— Що?! — Ленґдон інстинктивно помацав пальцями шви і набряк на потилиці. — Тоді що це в біса таке?! — Із цими словами він підняв на голові волосся, оголивши виголену ділянку.
— Це частина створеної ілюзії. Ми зробили маленький надріз на вашому скальпі й одразу ж наклали на нього шви. Ви мали повірити, що на вас напали.
«Так це не рана від кулі?»
— Коли ви прокинулися, — вів далі Начальник, — нам хотілося, щоб ви повірили в те, що якісь люди намагаються вбити вас… що ви в смертельній небезпеці.
— Але мене справді намагалися вбити! — скрикнув Ленґдон, і всі присутні на борту літака здивовано поглянули на нього. — Я на власні очі бачив, як шпитального лікаря — лікаря Марконі — холоднокровно застрелили з пістолета!
— Це вам так здалося, — спокійно мовив Начальник. — Але насправді цього не було. Ваєнта працювала на мене. Вона мала чудові навички для такої роботи.
— Убивати людей?
— Ні, — спокійно відказав Начальник. — Вдавати, що вона вбиває людей.
Ленґдон ошелешено витріщився на засмаглого чоловіка, пригадуючи, як сивобородий лікар із кущастими бровами впав на підлогу, а з його грудей хлинула кров.