Однак тепер Місрат розгубився. Ленґдон, безумовно, знав, що та мозаїка на другому поверсі, тоді чому ж він вдав, що здивувався?
«А може, він шукає щось інше, а не гробницю Дандоло?»
Спантеличений Місрат повів їх до сходів повз одну з двох знаменитих урн собору Айя-Софія — велетенську конструкцію об’ємом триста тридцять галонів, вирізану з суцільної мармурової брили в елліністичну добу.
І тепер, мовчки піднімаючись сходами разом зі своїми гостями, Місрат відчув занепокоєння. Колеги Ленґдона зовсім не схожі на вчених. Один із них скоріше скидався на військового: м’язистий і суворий, увесь у чорному. А цю жінку зі сріблястим волоссям Місрат десь уже бачив… «Може, по телевізору? — І в нього виникла підозра, що мета цього візиту була не такою, як йому пояснили. — Чому вони насправді сюди прийшли?»
— Іще один сходовий марш, — бадьоро оголосив Місрат, коли вони вийшли на сходовий майданчик. — Нагорі ми знайдемо гробницю Енріко Дандоло і, звісно… — він помовчав, вдивляючись у Ленґдона, — знамениту мозаїку «Деісус».
— Та професор навіть бровою не повів.
— Отже, виявляється, Ленґдон прийшов сюди не для того, щоб подивитися «Деісус». Якимось незбагненним чином вони зациклилися на гробниці Дандоло.
Розділ 89
— Коли Місрат вів їх нагору, Ленґдон помітив на обличчях Брюдера й Сінскі тривогу. Бо, звісно ж, підніматися на другий поверх начебто було безглуздям. Перед очима Ленґдона безперервно прокручувалося відео, яке Цобріст зняв у підземеллі… а також документальний фільм про затоплені водою ділянки під Святою Софією.
— «Нам треба спускатися вниз!»
— Утім, навіть якщо це справді була гробниця Енріко Дандоло, вони не мали вибору, окрім як виконувати вказівки Цобріста. «У позолоченому мусейоні мудрості святої ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай звуки дзюркотливої води…»
— Коли вони нарешті добралися до другого поверху, Місрат повів їх праворуч, до краю балкона — звідти розгортався вид на собор унизу, від якого перехоплювало дух, але Ленґдон зосереджено дивився поперед себе.
— Місрат знову гарячково й емоційно заговорив про мозаїку «Деісус», але Ленґдон його не чув.
— Він побачив свою ціль.
— Гробницю Дандоло.
— Вона постала перед ним такою, якою він запам’ятав її, — прямокутною плитою з білого мармуру, вмонтованою в поліровану кам’яну підлогу й огороджену стовпчиками з ланцюгами.
— Ленґдон підбіг до неї й уважно поглянув на викарбува- ний напис.
HENRICUS DANDOLO
Коли до нього приєдналися решта, Ленґдон швидко взявся до дій: переступивши через огороджувальний ланцюг, підійшов до мармурової плити усипальниці, Місрат голосно заперечував, та Ленґдон його не слухав і швидко став навколішки, немов готуючись помолитися побіля ніг зрадливого дожа.
А потім він зробив те, що вичавило з Місрата крики жаху: поклав долоні на пласку поверхню гробниці й схилився додолу. Ленґдон здогадався, що збоку скидалося, наче він вклонявся Мецці. Цей демарш зовсім збив Місрата з пантелику, гід враз замовк, і в усій будівлі запанувала всеохопна тиша.
Глибоко вдихнувши, Ленґдон повернув голову праворуч і потихеньку приклав ліве вухо до гробниці. Його плоть відчула холод каменя.
Звук, який він почув і який відлунював крізь камінь знизу, був чітким і ясним, як день.
Господи милосердний.
Ленґдону здалося, що то до нього долітають звуки фіналу Дантового «Пекла».
Професор повільно повернув голову й ошелешено поглянув на Сінскі та Брюдера.
— Я чую її, — прошепотів він. — Чую дзюрчання води.
Брюдер перескочив через ланцюг, став навколішки біля Ленґдона й прислухався. А через хвилину енергійно закивав.
Тепер, коли вони почули звук води, яка текла внизу, залишилося єдине питання: «Куди вона тече?»
Свідомість Ленґдона раптом заполонили картини напів- затопленої печери, що купалася в лячнуватому червоному світінні… десь попід ними.
Спустися вглиб осілого палацу…
Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр…
Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.
Коли Ленґдон підвівся й переступив назад через загорожу, Місрат витріщився на нього з гнівом, тривогою та докором. Та Ленґдон був майже на фут вищим за свого турецького візаві.
— Місрате, — почав Ленґдон. — Вибачте. Як ви бачите, ситуація дуже незвична. Я не маю часу все пояснювати, але хочу поставити вам одне вкрай важливе запитання щодо цієї споруди.