— Ти чуєш? — спитала Сієнна, заклякши на місці, як укопана.
Ленґдон почув. З-за рогу, зовсім зблизька, долинуло гучне гудіння. «Благаю, тільки не хатній безпілотник!» Ленґдон обережно визирнув з-за рогу. За тридцять ярдів від них були напрочуд прості дерев’яні двері, що вели до Залу п’ятисот. На жаль, між ними та дверима стояв огрядний сторож, обережно рухаючи по колу машину для полірування підлоги.
Страж воріт.
Увага Ленґдона переключилася на три символи, що виднілися на пластиковій табличці із зовнішнього боку дверей. Це були універсальні знаки, які легко могли розшифрувати навіть недосвідчені символісти: перекреслена відеокамера, перекреслена чашка та двійко опецькуватих контурних фігурок — одна чоловіча, а друга жіноча.
Беручи ситуацію в руки, Ленґдон швидким і впевненим кроком пішов до сторожа, а за кілька ярдів до нього побіг підтюпцем. Сієнна поквапилася слідком, щоби не відстати.
Сторож звів спантеличений погляд і враз підняв руки, зупиняючи Ленґдона та Сієнну.
— Signori?!
Ленґдон усміхнувся йому зболено — скоріше скривився, а не всміхнувся — і винувато кивнув на символи, зображені на табличці.
— Toilette, — пояснив він здушеним голосом. То було благання, а не запитання.
Сторож на мить завагався, певно, не збираючись пропускати їх, але насамкінець, бачачи, як Ленґдон нервово переминається з ноги на ногу, співчутливо кивнув і махнув рукою — проходьте, мовляв.
Коли вони наблизилися до дверей, Ленґдон швидко підморгнув Сієнні.
— Співчуття — універсальна мова.
Розділ 35
Свого часу Зал п’ятисот був найбільшим приміщенням у світі. Його збудували тисяча чотириста дев’яносто четвертого року як зал зібрань для повного складу Consiglio Maggiore — Великої ради, яка налічувала п’ятсот членів; саме через це він і дістав таку назву. Кілька років по тому за наказом Козімо Першого приміщення перебудували й значно збільшили. Козімо Перший, найвпливовіша особа в Італії, призначив Джорджо Базарі керівником проекту і його головним архітектором.
— Зреалізувавши сміливе й оригінальне архітектурне рішення, Базарі значно підняв початковий дах, щоби природне світло потрапляло крізь високі фрамуги з чотирьох боків до приміщення, і перетворив цю велику кімнату на елегантний виставковий зал для найкращих флорентійських зразків скульптури та живопису.
— Долівка цього залу завжди першою привертала увагу Ленґдона, немовби відразу ж зазначаючи, що це незвичайне місце. На темно-червоний кам’яний паркет було накладено чорну решітку, що надавало обширу площею дванадцять тисяч квадратних футів солідності, глибини й урівноваженості.
— Ленґдон повільно підвів погляд на дальню стіну приміщення, де шість статуй із динамічної скульптурної композиції «Подвиги Геракла» стояли під стіною, наче шерега вояків. Ленґдон навмисне проігнорував часто критиковану скульптуру «Геракл і Діомед», голі тіла якої переплелися в незграбному бійцівському поєдинку, де один суперник метикувато вхопив другого за пеніс; щоразу, коли Ленґдону доводилося бачити цю скульптуру, він аж кривився від огиди.
Набагато приємнішою для його ока була захоплива робота Мікеланджело «Геній перемоги», яка стояла праворуч, домінуючи в центральній ніші південної стіни. Близько дев’яти футів заввишки, ця скульптура колись призначалася для гробниці ультраконсервативного Римського Папи Юлія Другого Жахливого; це замовлення здавалося Ленґдону дещо іронічним, зважаючи на позицію Ватикану в питанні гомосексуальних стосунків. Статуя зображала Томмазо де Кавальєрі, молодика, якого Мікеланджело кохав більшу частину свого життя і якому присвятив понад триста сонетів.
— Мені аж не віриться, що я тут ніколи не бувала, — прошепотіла Сієнна з-поза Ленґдона несподівано серйозно й трепетно. — Це… просто прекрасно.
Ленґдон кивнув, пригадуючи свій перший візит до цього залу — із приводу видовищного концерту класичної музики за участі всесвітньо відомої піаністки Маріель Кеймел. Хоча цей великий зал колись призначався для приватних політичних зібрань та аудієнцій із великим герцогом, нині в ньому зазвичай влаштовуються святкові обіди та виступи відомих музикантів і лекторів: від Мауріціо Серачіні до чорно-білих гала-вистав музею Гуччі, у яких бере участь безліч знаменитостей. Інколи Ленґдон думав, як би відреагував Козімо Перший, дізнавшись, що тепер йому доводиться ділити свій приватний зал із керівниками корпорацій і знаменитими моделями.
Потім Ленґдон перевів погляд на велетенські фрески, що прикрашали стіни. їхня химерна історія ввібрала в себе й невдалу експериментальну техніку живопису, яку запроваджував Леонардо да Вінчі, а вона призвела до появи «розплавленого шедевра»; і такий собі артистичний двобій, організований П’єро Содеріні й Макіавеллі, що зіштовхнув двох титанів Ренесансу — Мікеланджело та Леонардо, яким наказали створити фрески на протилежних стінах одного приміщення.