— Зрозуміло, — сказала Сієнна. — А чому вибрали саме цю будівлю?
— Палацо Веккіо — найдавніший символ Флоренції, і в часи Данте він був центром міста. У соборі навіть є відома картина, на якій Данте, вигнаний, стоїть за стінами міста, а на задньому тлі видніється вежа його улюбленого палацу. Зберігаючи маску саме тут, ми, так чи інакше, відчуваємо, що Данте нарешті дозволили повернутися додому.
— Зрозуміло, — сказала Сієнна, нарешті задовольнившись відповіддю. — Дякую.
Марта підійшла до дверей музею і тричі постукала.
— Sono іо, Marta! Buongiorno!
У замку заторохтів ключ, і двері відчинилися. Літній сторож зморено поглянув на неї, а потім — на годинника.
— £ un ро’ presto (Іще ранувато), — сказав він, злегка всміхнувшись.
Замість пояснення Марта кивнула на Ленґдона, і сторож розплився в усмішці.
— Signore! Bentornato! (Ласкаво просимо до нас іще раз!)
— Grazie, — приязно відповів Ленґдон, і сторож жестом запросив усіх заходити.
Вони пройшли до фойє, де сторож вимкнув систему сигналізації, а потім відімкнув другі, важчі двері. Коли двері відчинилися, сторож відійшов убік і картинно змахнув рукою.
— Ессо ІІ museo!
Марта всміхнулася, подякувала й повела гостей усередину.
Приміщення, відведені під музей, спочатку призначалися для державних установ, і це означало, що замість широких і високих галерей тут був лабіринт невеликих кімнат і коридорів, які оточували половину будівлі.
Посмертна маска Данте там, за рогом, — сказала Марта Сієнні. — Вона виставлена у вузькому приміщенні, яке зветься landito і фактично є проходом між двома більшими кімнатами. Маска зберігається в антикварній шафці під стіною так, що її не видно, аж поки з нею не порівнятися. Саме через це багато відвідувачів проходять повз маску й не помічають її!
Ленґдон закрокував швидше, очі його горіли, вдивляючись уперед так, наче та маска мала над ним якусь дивовиж- п у силу. Марта підштовхнула Сієнну ліктем і прошепотіла:
— Вочевидь, вашого брата тут нічого, окрім маски, не цікавить, а ви тим часом могли б поглянути на наш бюст Ма- кіавеллі, а також на глобус Марра Mundi в Залі мап.
Сієнна ввічливо кивнула й пішла далі, її очі також горіли й вдивлялися вперед. Марта ледь встигала за ними. Біля третьої кімнати вона трохи відстала і насамкінець зупинилася.
— Професоре, — гукнула Марта, важко дихаючи. — Може… вам хотілося б показати… вашій сестрі… якусь частину галереї… а вже опісля — саму маску?
Ленґдон обернувся до неї з такою відстороненою усмішкою, наче повертався до сьогодення з роздумів про якесь дуже далеке минуле.
— Перепрошую?
Марта, переводячи дух, показала йому на сусідню шафу для експонатів.
— Чи не хочете поглянути на один із найперших друко- ианихпримірників… «Божественноїкомедії»?
Коли нарешті Ленґдон помітив, що Марта витирає чоло хусткою й важко дихає, на його обличчі з’явився винуватий вираз.
— Марто, вибачте, будь ласка! Авжеж, я з превеликим задоволенням побіжно оглянув би ту книгу!
Ленґдон поквапився назад, даючи можливість Марті піднести їх до антикварної шафи. Усередині лежала потерта книга в шкіряній палітурці, розгорнута на титульній сторінці: «La Divina Comedia: Dante Alighieri».
— Неймовірно! — захоплено мовив Ленґдон. — Упізнаю фронтиспіс. А я й не знав, що у вас виставлене одне з оригінальних Нумайстерових видань.
«Певна річ, знали, — ошелешено подумала Марта. — Я ж показувала її вам минулого вечора!»
— У середині п’ятнадцятого сторіччя, — швидко пояснив Сієнні Ленґдон, — Йоганн Нумайстер створив перше друковане видання цієї книги. Було надруковано кілька сотень примірників, але вціліло лише близько півдесятка. Це дуже рідкісне видання.
Тепер Марта зрозуміла^ що Ленґдон дуркував, аби похизуватися перед молодшою сестрою й справити на неї сильне враження. Це видалося вельми недоречною хвалькуватістю для професора, відомого в наукових колах своєю скромністю.
— Цей примірник ми орендували в Лаврентійської бібліотеки, — пояснила Марта. — Якщо ви з Робертом там не бували, то рекомендую відвідати. Вони мають приголомшливі сходи, спроектовані Мікеланджело, які ведуть до першої у світі публічної читальні. Книги в тій читальні кріпилися ланцюгами до столів, щоби їх ніхто не зміг поцупити. Звісно, багато з тих книг були єдиними примірниками у світі.