Ваєнта скривилася.
«Так он воно звідки походить — «вхопити кого-небудь за яйця»!»
Вона відірвала погляд від дивовижної скульптури і, швидко подолавши сходи, зупинилась на балконі, що виходив на зал.
Біля входу до музею зібралося з десятеро відвідувачів.
— Відкриття затримується, — мовив жвавий турист, випираючи з-за відеокамери.
— А ви не знаєте чому? — спитала Ваєнта.
— Та ні, але поки маємо можливість насолодитися прекрасним видом. — І чоловік обвів жестом великий Зал п’ятисот, що розкинувся внизу.
Ваєнта підійшла до краю і поглянула на приголомшливий обшир залу. Там показався поліцейський; він неквапливо йшов до сходів, і майже ніхто не звертав на нього уваги.
«Він іде сюди, щоби зняти свідчення», — здогадалася Ва- єнта.
Похмура, майже скорботна неквапливість, з якою поліцейський піднімався сходами, свідчила, що це була рутин- ил реакція на рутинний виклик, аж ніяк не схожа на той хаотичний пошук Ленґдона, який влаштували біля Порта Романа.
«Якщо Ленґдон тут, то чому вони не кинулися всією кумою сюди?»
Або Ваєнта помилилася, припустивши, що Ленґдон тут, або місцева поліція і Брюдер ще не склали два і два докупи.
Коли працівник поліції вийшов на сходовий майданчик і легкою ходою рушив до входу в музей, Ваєнта невимушено відвернулася і вдала, що зацікавлено дивиться у вікно. Зважаючи на те, що її дезавуювали, та зважаючи на довгі руки Начальника, їй не хотілося ризикувати і бути впізнаною.
Aspetta! — крикнув хтось.
Серце Ваєнти тьохнуло, коли поліцейський зупинився позаду неї. І вона здогадалася, що той голос почувся з його рації.
— Attendi і rinforzi! — повторив голос.
«Чекати підмоги?» Ваєнта відчула, що щойно відбулася якась зміна.
І в цей момент вона побачила далеко в небі чорний предмет, який ставав дедалі більшим з кожною секундою. Він летів до Палацо Веккіо від садів Боболі.
«Безпілотник», — подумала вона. Отже, Брюдер знає. І він також прямує сюди.
***
Координатор Консорціуму Лоренс Нолтон і досі картав себе за те, що зателефонував Начальнику. Краще б він не пропонував босу переглянути відео до оприлюднення, яке мало статися завтра вранці.
Бо зміст не мав ані найменшого значення.
Протокол усьому голова.
Нолтон і досі прекрасно пам’ятав тезу, яку вбивали в голови молодим координаторам, коли ті починали контролювати виконання завдань для організації: «Не став запитань — став завдання».
Він неохоче поклав червону флешку в чергу на завтрашній ранок, замислившись, як відреагує преса на це химерне послання. Може, вони його взагалі проігнорують?
«Не проігнорують. Бо воно від Бертрана Цобріста».
Цобріст був не лише надзвичайно успішною постаттю у світі біомедицини, він уже встиг потрапити до випусків новин через своє самогубство, яке вчинив минулого тижня. Це дев’ятихвилинне відео прозвучить як послання з могили, і його лиховісний і моторошний тон не дозволить людям просто так відмахнутися.
«Це відео пошириться, як пошесть, за кілька хвилин після оприлюднення».
розділ 43
Марта Альварес аж кипіла від люті, коли вийшла з тіс
ної кімнатки, залишивши професора Ленґдона та його невиховану сестричку під прицілом двох охоронців. Рішучим кроком вона підійшла до вікна, виглянула на п’яца дела Синьйорія і з полегшенням побачила там поліцейське авто, що стояло біля фасаду будівлі.
«Давно мали б приїхати».
Марта не могла збагнути, чому чоловік із такою поважною репутацією у своїй професії, як Роберт Ленґдон, так нахабно обдурив її, скориставшись її фаховою ввічливістю, і викрав безцінний експонат.
«А йому в цьому допомагав Іґнаціо Бусоні! Це просто в голові не вкладається!»
Маючи намір висловити Іґнаціо все, що накипіло в неї в душі, Марта видобула з кишені мобільник і набрала номер офісу Дуоміно, який розташовувався за кілька кварталів від музею собору Дуомо.
На лінії пролунав лише один гудок.
— Ufficio di Ignazio Busoni, — відповів знайомий жіночий голос.
Марта мала дружні стосунки із секретаркою Іґнаціо, але тепер була не в гуморі розпочинати з нею пустопорожні жіночі теревені.
— Eugenia, sono Marta. Devo parlare con Ignazio. (Еудже- ніє, це Марта. Я маю поговорити з Іґнаціо.)