— То як, Роберте, — прошепотіла Сієнна. — Іґнаціо ска- зав тобі, де шукати маску?
— Сказав… але якось зашифровано. — Ленґдон швидко пояснив, що Іґнаціо, вочевидь, не хотів «бовкнути» на авто- відповідач місцезнаходження маски, тому поділився цією інформацією дещо закодовано. — Він згадав про рай, певно, натякаючи на завершальну частину «Божественної комедії». А якщо дослівно, то він сказав: «Парадіз, двадцять п’ять».
Сієнна підняла голову й поглянула на нього.
— Напевне, він мав на увазі двадцять п’яту пісню.
— Згоден, — мовив Ленґдон. Canto, тобто пісня, приблизно дорівнювала розділу, а слово це походило від усної традиції «співати» епічні поеми. «Божественна комедія» містила загалом рівно сто пісень, розділених на три частини.
Пекло — 1—34.
Чистилище — 1—33.
Рай — 1—33.
«Рай, двадцять п’ять, — подумав Ленґдон, шкодуючи, що його ейдетична пам’ять не є настільки потужною, щоби втримати увесь текст. — Я навіть приблизно його не пам’ятаю — нам треба знайти примірник тексту».
— Тут іще одне, — продовжив Ленґдон. — Останнім Іґна- ціо сказав мені таке: «Брама для тебе відчинена, але мусиш поспішати». — Він замовк і поглянув на Сієнну. — Напевне, у пісні двадцять п’ять міститься натяк на конкретне місце тут, у Флоренції. Можливо, на якусь будівлю з брамою.
Сієнна нахмурилася.
— Але в цьому місті є, мабуть, десятки брам.
— Так, і саме тому нам треба перечитати пісню двадцять п’ять із частини «Рай». — Він усміхнувся їй і з ноткою надії в голосі спитав: — А ти часом не знаєш усю «Божественну комедію» напам’ять?
Сієнна отетеріло витріщилася на нього.
— Чотирнадцять тисяч рядків архаїчною італійською, які я читала ще малою дитиною? — Вона похитала головою. — Це у вас, професоре, ненормальна пам’ять, а я просто лікар.
Вони пішли далі, і Ленґдону стало прикро, що Сієнна, незважаючи на все те, що їм довелося разом пережити, явно воліла приховувати правду про свій винятковий інтелект. Вона — просто лікар? Ленґдон не втримався й посміхнувся. «Найскромніший лікар у світі», — подумав він, пригадавши газетні вирізки про її надзвичайні здібності, здібності, котрі, на жаль, — хоча й недивно, — не поширювалися на здатність пам’ятати в повному обсязі одну з найдовших в історії епічних поем.
Вони мовчки пішли далі й перетнули ще кілька підпорок. Нарешті Ленґдон побачив, як у темряві попереду обнадійливо вимальовується якийсь силует. Оглядовий майданчикї Хиткі й ненадійні дощечки, по яких їм довелося йти, вели прямісінько до значно міцнішої конструкції з перилами. Якщо вони виберуться на цю платформу, то зможуть скористатися міцним помостом і дійти аж до дверей із протилежного боку горища, від яких, наскільки пам’ятав Ленґ- дон, було дуже близько до Сходів герцога афінського.
Коли вони наблизилися до платформи, Ленґдон глянув униз на стелю, що висіла за вісім футів під ними. Наразі всі люнети були однакові. Однак наступний люнет був масив- ним і значно більшим за інші.
«Це полотно «Апофеоз Козімо Першого»», — подумав Ленґдон.
Цей широкий круглий люнет — найцінніше полотно Базарі — був центральним у Залі п’ятисот. Ленґдон часто показував слайди цього твору своїм студентам, вказуючи на подібність із «Апофеозом Вашингтона» в Капітолії США — то було скромне нагадування про те, що молода Америка запо- зичила в Італії значно більше, аніж просто ідею республіки.
Однак сьогодні Ленґдон був більше зацікавлений в тому, щоби якомога швидше проскочити «Апофеоз», а не досліджувати його. Пришвидшивши крок, він трохи повернув голову вбік, щоби пошепки сказати Сієнні, що вони майже прийшли.
Коли він це зробив, його права ступня стала не по центру планки, і мокасин, яким Сієнна розжилася в сусіда, майже не знайшов опори. Нога Ленґдона підвернулася, і він рвучко подався вперед, намагаючись швидкими кроками поновити рівновагу.
Але було надто пізно.
Коліна сильно вдарилися об дошку, а руки відчайдушно по тягнулися вперед, намагаючись вхопитися за поперечину. Ліхтарик заторохтів у темряву під ними й упав на полотно, яке спіймало його, наче сіть. Ленґдон різко відштовхнувся ногами, і це допомогло йому з останніх сил долетіти до безпечної наступної підпірки, а тим часом дошка під ним зісковзнула й, пролетівши вниз вісім футів, з гучним тріском гепнулася на дерев’яний кесон, що оточував полотно «Апофеозу».