Звук відлунив через усе горище.
Переляканий Ленґдон зіп’явся на ноги й обернувся до Сієнни.
У тьмяному світлі ліхтарика, який лежав унизу на полотні, Ленґдон побачив Сієнну, яка стояла на підпірці, потрапивши в пастку й не маючи змоги перебратися до нього. Її очі сказали йому те, що Ленґдон уже й так знав. Шум упа- лої планки майже стовідсотково виказав їх.
X–X- *
Погляд Ваєнти підскочив до пишної стелі.
— На горищі пацюки? — знервовано пожартував чоловік із відеокамерою, коли вібруюче відлуння звуку покотилося вниз.
«Великі пацюки», — подумала Ваєнта, поглянувши на округлу картину в центрі стелі. З проміжку між кесонами опускалася маленька хмаринка пилу, і Ваєнта могла присяг- нутися, що побачила, як полотно злегка прогнулося… наче хтось натиснув на нього з протилежного боку.
— Може, то працівник поліції, стоячи на оглядовому майданчику, впустив пістолет, — сказав чоловік, придивляючись до гулі в полотні. — Як ви гадаєте, що вони там шукають? Уся ця колотнеча мене дуже цікавить.
— Оглядовий майданчик? — спитала Ваєнта. — А що, відвідувачам можна туди заходити?
— Аякже. — І чоловік кивнув на вхід до музею. — Відразу ж за тими дверима є двері, що ведуть до перехідного місточка на горищі. Звідти можна бачити крокви, спроектовані Вазарі. Приголомшливе видовище.
Раптом у Залі п’ятисот знову відлунив голос Брюдера:
— Куди вони в чорта поділися?!
Як і його розлючений рик кілька хвилин тому, голос Брюдера пролунав із заґратованого вікна, розташованого високо на стіні ліворуч від Ваєнти. Вочевидь, Брюдер був у кімматі за отим вікном… на цілий поверх нижче за пишну стелю Залу п’ятисот.
Ваєнта знову підняла очі на гулю, що утворилася на полотні вгорі.
«Пацюки на горищі, — подумала вона. — Намагаються знайти вихід».
Подякувавши чоловікові з відеокамерою, Ваєнта швидко рушила до входу в музей. Двері були зачинені, але поліцейські бігали туди-сюди, тому в неї виникла надія, що вони не замкнені.
Авжеж, інтуїція її не підвела.
розділ 47
А на майдані, посеред хаосу, спричиненого прибуттям поліції, у затінку лоджії Ланці стояв чоловік середнього віку, з великою цікавістю спостерігаючи за довколишньою метушнею. На чоловікові були окуляри «Плюм Перме», краватка з тканим малюнком і маленький золотий цвяшок у вусі.
Спостерігаючи за біганиною, він спіймав себе на тому, що знову чухає потилицю. Учора в чоловіка з’явився висип, який, схоже, погіршувався, перетворюючись на маленькі прищі на підборідді, шиї, щоках і над очима.
Коли він поглянув на свої нігті, то помітив кров. Він дістав із кишені хустку й витер пальці та криваві прищі на шиї та щоках.
І знову повернувся поглядом до двох чорних мікроавтобусів, які припаркувалися поряд із палацом. У тому з них, що стояв ближче, на задньому кріслі сиділи двоє.
Один був озброєним військовим у чорному.
Другою була немолода, але надзвичайно красива срібноволоса жінка з синім амулетом.
Схоже, вояк готував шприц для підшкірних ін’єкцій.
Сидячи в мікроавтобусі, доктор Елізабет Сінскі окинула байдужим поглядом палац, роздумуючи, як могло статися, що криза дійшла до такої жахливої стадії.
— Мадам, — почувся поруч низький голос.
Елізабет запаморочено повернулася до вояка, що за нею наглядав. Він підтримував її однією рукою за передпліччя, а в другій стискав шприц.
— Не рухайтеся.
Гостра голка вдарила жінці в шкіру й проштрикнула її.
Вояк зробив ін’єкцію.
— А тепер можете знову спати.
Коли Елізабет уже заплющувала очі, їй здалося — і вона могла присягнутися, — що побачила чоловіка, який стежив за ними із затінку. Чоловік у дизайнерських окулярах і краватці, які зазвичай носять студенти-першокурсники. Його обличчя було червоне й вкрите висипом. На мить Елізабет здалося, що знає його, але, коли вона розплющила очі, щоби поглянути на нього ще раз, чоловік уже зник.
розділ 48
У темряві горища Ленґдона та Сієнну розділяли двадцять футів широкого простору. Планка, пролетівши вісім футів і впавши на дерев’яну раму полотна Вазарі «Апофеоз», грюкнула й затихла. Великий ліхтар, який і досі випромінював світло, покоївся на полотні, утворюючи невеличку гулю, як камінець на брезенті.
— Та планка, що позаду тебе… — прошепотів Ленґдон. — Ти зможеш покласти її так, щоби вона сперлася на брус, на якому я стою?