Тепер Мейс справді усміхнувся, але в його погляді не було радості. Помовчавши, він відповів:
— Містере Хетч, за ці шістнадцять років я вже не раз говорив про те, що не знаю, хто вбив мою дружину та Сона Разко. Якісь люди раптом з’явилися невідомо звідки. На той час у нас був дуже хороший лідер, та його звинуватили у корупції. Цим людям вдалося якось підставити його. Не знаю, як це у них вийшло, але напевно тут замішані гроші. Його засудили, усе через казино. Ми з Соном не припиняли боротьби і в 1993-му здобули перемогу в першому голосуванні. Вони думали, що у нас нічого не вийде, а тому вже почали підраховувати прибутки від казино та навколишніх земель. Коли наша громада зруйнувала їхні плани, ті хлопці вирішили позбутися Сона. А заразом і мене. Вони добре придумали, як це зробити. Сон мертвий, я тут, а казино згрібає гроші лопатою ось уже десять років.
— Вам про щось говорить ім’я Бонн Дюбос? — запитала Лейсі.
Він замовк, і здалося, що його пройняв дрож. Відповідь була очевидною, тож коли Джуніор заперечив, обоє детективів відзначили це у своїх записах. Цікаво буде обговорити його реакцію по дорозі додому.
— Не забувайте, — відповів Мейс, — що я тут уже давно. П’ятнадцять років одиночного ув’язнення знищують душу, дух і свідомість. Я вже багато втратив і не завжди пам’ятаю те, що варто було б пам’ятати.
— Ви б не забули Бонна Дюбоса, якби були з ним знайомі, — й далі наполягала Лейсі.
Джуніор зціпив зуби і заперечно похитав головою:
— Я його не знаю.
— Припускаю, що про суддю Макдовер ви не найкращої думки, — сказав Г’юго.
— Це ще м’яко кажучи. Вона перетворила судовий процес на якийсь фарс і доклала максимум зусиль, щоб невинну людину засудили. Суддя когось прикриває. Я завжди підозрював, що вона знає більше, ніж мала б. Це був справжній кошмар, містере Хетч, із тієї миті, коли мені повідомили, що моя дружина разом із Соном мертві. Потім був шок від звинувачення й арешту аж до моменту, коли мене запроторили до в’язниці. Система запрацювала, і раптом я зрозумів, що усі навколо негідники — починаючи від копів і до прокурорів, судді, свідків, присяжних. Мене поглинула система, яка працювала на повну силу. Я й озирнутися не встиг, як мене підставили, засудили, ув’язнили. Так я й опинився тут.
— Що намагається приховати суддя? — поцікавилась Лейсі.
— Правду. Підозрюю, вона знає, що не я вбив Сона й Ейлін.
— Скільки ще людей знають правду? — запитав Г’юго.
Джуніор відклав слухавку на стіл і потер очі так, наче не спав уже кілька днів. Правою рукою провів пальцями по густому волоссі. Потім повільно підняв слухавку й відповів:
— Небагато. Більшість вважає мене вбивцею. Вони вірять в офіційну версію, а чому б і ні? Адже мене засудили в суді, й ось я тут, приречений гнити, чекаючи на голку. Якось я її таки отримаю, і тоді моє тіло транспортують у Брансвік і десь поховають. А ця історія й тоді ще буде в усіх на вустах. Джуніор Мейс побачив, як дружина зраджує його з іншим і в нестямі вбив обох. Цікава казочка виходить, правда?
Якийсь час усі мовчали. Лейсі та Г’юго щось писали, обдумуючи наступне запитання. Тоді тишу порушив Мейс:
— Щоб ви знали, ваш візит прирівнюється до зустрічі з адвокатом. Тож у нас немає часового ліміту. Якщо ви не поспішаєте, то, повірте, я тим паче. У моїй камері зараз близько сорока градусів. Системи вентиляції у нас немає, тож мій маленький вентилятор просто ганяє гаряче повітря по колу. Для мене це чудова нагода перепочити, тому якщо будете знову в цьому районі, то завітайте й до мене.
— Гаразд, — відповів Г’юго. — У вас буває багато відвідувачів?
— Не так багато, як хотілося б. Іноді заходять діти, але це важкі зустрічі. Роками я забороняв їм приходити сюди. Та вони росли швидко, зараз уже одружені. Я навіть став дідусем, хоча онуків іще не бачив. Зате маю їхні фото, розклеєні на стінах камери. Уявіть собі: четверо онуків, до яких навіть доторкнутися ніколи не зможеш.
— Хто виховував ваших дітей? — поцікавилась Лейсі.
— Моя мама допомагала, поки була жива. Потім брат Вілтон із дружиною, вони зробили усе, що змогли. Так склалися обставини. Уявіть, як їм жилося: знати, що твою маму вбили, а батька звинуватили в цьому і засудили до смертної кари.
— Діти вважають вас винним?
— Ні. Вони знають правду завдяки Вілтону та моїй мамі.
— Як ви вважаєте, Вілтон погодиться поспілкуватися з нами? — запитав Г’юго.
— Не знаю. Можете спробувати. Не впевнений, чи захоче він бути втягненим у все це. Зрозумійте, життя наших людей стало кращим, ніж було раніше. Якщо вже зайшла мова про минуле, то зараз я не впевнений, що ми з Соном займали правильну позицію, борючись проти казино. Адже воно принесло нам нові робочі місця, школи, дороги, лікарню та такий рівень процвітання, про який ми й мріяти не насмілювалися. Як тільки комусь із племені таппакола виповнюється вісімнадцять, їй або йому призначають довічну виплату 5 тисяч доларів щомісяця. І сума може зростати. Це називається дивідендами. Навіть я, перебуваючи у камері для смертників, їх отримую. Я б віддав ці гроші дітям, але вони їм не потрібні. Тому я надсилаю їх моїм адвокатам у Вашингтон, адже це найменше, що я можу зробити. Коли вони взятися за мою справу, системи дивідендів іще не було, а тому вони не розраховували на оплату. Кожному із таппакола гарантується безкоштовна медицина, освіта та стипендія у коледжі, якщо вони виявлять бажання там навчатись. У нас є власний банк, який надає позики з низькими відсотками на придбання будинку чи автівки. Як я вже говорив, життя зараз набагато краще, ніж було раніше. Це хороша частина. З іншого боку, виникла серйозна проблема з мотивацією, особливо серед молоді. Навіщо йти до коледжу і працювати, якщо ти однаково забезпечений до кінця життя? Навіщо взагалі намагатися шукати роботу? У казино працює половина дорослого населення, що, у свою чергу, породжує чимало суперечок. Чому хтось отримує легку роботу, а хтось — ні? Не обходиться і без внутрішніх конфліктів та політики. Але загалом у племені розуміють, що їм пощастило. Навіщо випробовувати свою удачу? Чому когось має хвилювати моя доля? Чи захоче Вілтон допомагати вам викрити суддю-шахрайку, якщо від цього можуть постраждати інші люди?
— Вам відомо про корупцію в казино? — запитала Лейсі.
Мейс відклав слухавку і знову почав пригладжувати волосся так, наче питання завдавало йому болю. Таку нерішучість можна було пояснити тим, що він уже не знав, у що вірити. Потім підняв слухавку й відповів:
— Нагадую, що казино з’явилося за кілька років після мого ув’язнення. Потім я ним уже не цікавився.
— Ну ж бо, містере Мейс. Ви говорили, що це маленьке плем’я. Таке велике казино для маленької групи людей. За таких умов неможливо зберігати таємниці, а чутки поширюються дуже швидко, — підбадьорив його Г’юго.
— І не кажіть.
— Невже ніхто не чув про те, що там нелегально відмивають гроші? За приблизними оцінками, «Ключ до скарбів» приносить півмільярдний дохід, 90% цієї суми — готівкою. Якщо вірити нашим джерелам, банда організованих злочинців співпрацює з індіанськими лідерами. Разом вони згрібають гроші, як навіжені. Ніколи такого не чули?
— Можливо, я й чув якісь плітки, але це не означає, що мені щось відомо.
— А кому тоді відомо? З ким ми можемо поговорити? — запитала Лейсі.
— Якби у вас не було хороших інформаторів, ви б мене не знайшли. У них і запитайте.
Лейсі та Г’юго перезирнулися. В уяві обох одразу виник образ Грега Маєрса, який плаває на своєму човні десь на Багамах. У руці він тримає холодне пиво, а з приймача лунає голос Джиммі Бафетта.
— Ми це зробимо трохи пізніше, — запевнив Г’юго. — Але зараз нам потрібен хтось із місцевих, хтось, хто знає казино.
Мейс похитав головою.
— Моє єдине джерело — це Вілтон, а він не з балакучих. Не знаю напевне, як багато йому відомо, але сюди, у Старк, просочується лише дещиця інформації.
— Ви не могли б зателефонувати Вілтону і попросити його зустрітися з нами? — запитала Лейсі.
— Який мені з цього зиск? Я вас не знаю. Невідомо, чи можна вам довіряти. Впевнений, що наміри у вас хороші, але ви втручаєтеся у справу, яку не зможете контролювати. Навіть не знаю. Мені потрібен час, щоб усе обміркувати.