Вона простягнула руку і тихо відрекомендувалась:
— Я Лейсі Стольц.
Він м’яко потиснув долоню, усміхнувся й інстинктивно поглянув через плече.
— Мене звати Ліман Грітт. У вас значно кращий вигляд, ніж тоді, коли я востаннє вас бачив.
— Зі мною все гаразд. Дякую за порятунок.
— Це моя робота. Жахлива була аварія. Співчуваю з приводу вашого друга.
— Дякую.
Він підійшов до вікна і прихилився до нього так, щоб бачити коридор і людей, які проходили повз. Пацієнти заходили в різні кабінети, виходили з них, і ніхто не звертав уваги на чоловіка і жінку в кінці коридору.
— У нас обмаль часу, — попередив він. — Я не маю стосунку до жодних махінацій на нашій землі. Я коп, чесна людина, і в мене є сім’я, яку потрібно захистити. Моє ім’я не повинно згадуватися у справі. Я не буду свідчити в суді. Показувати пальцем на будь-кого з моїх людей або ж шахраїв, з якими вони співпрацюють, теж не стану. Зрозуміло?
— Цілком, але контролювати все, що може статися, я не можу. Даю вам слово, що вашого імені не буде у справі, це єдине, що я можу обіцяти.
Він опустив руку в передню кишеню джинсів і дістав флешку.
— Тут два відео. Перше належить поліції Фолі, Алабама. Вони отримали його від когось, я не знаю, від кого саме, хто зняв на відео викрадення вантажівки. Друге було відзняте приблизно за п’ятнадцять хвилин після аварії у придорожньому магазинчику на північ від міста Стерлінг. Я вважаю, що там чітко видно хлопця, який керував вантажівкою, що зіткнулася з вашим авто. Також я додав власні нотатки — там усе, що я встиг дізнатися.
Лейсі взяла флешку.
Грітт потягнувся до іншої кишені й дістав пакет для доказів.
— На мою думку, це маленька частинка паперового рушника, просякнута кров’ю. Я знайшов це за чотириста метрів від місця зіткнення через два дні після інциденту. У мене виникла теорія, що це кров пасажира на другому відео. На вашому місці я б негайно віддав це на аналіз ДНК і молився, щоб він дав позитивний результат. Якщо вам пощастить, отримаєте ім’я хлопця на відео.
Лейсі взяла пакет.
— А у вас лишилися копії?
— Так, а заразом і рештки паперового рушника, та їх ніхто ніколи не знайде.
— Не знаю, що й сказати.
— Не кажіть нічого. Просто виконуйте свою роботу і притисніть цих покидьків. Пам’ятайте, моє ім’я не повинно фігурувати у цій справі.
— Обіцяю.
— Дякую, міс Стольц. Цієї зустрічі ніколи не було.
Коли він уже відійшов на кілька кроків, Лейсі сказала:
— Дякую і сподіваюся, що з вашою дружиною все буде добре.
— Вона в нормі. Звичайний огляд. Вона боїться лікарів, тому й тягає мене за собою.
Ані Майкл, ані Лейсі не здогадалися прихопити з собою ноутбук. Якби вони це зробили, то уже, напевно, спинились би на порожньому паркувальному майданчику біля якогось фаст-фуда, замовили каву, знайшли столик у закутку і переглянули запис. Натомість вони стрімголов летіли додому, безперервно сперечаючись про те, що може засвідчити це відео.
— Чому ти в нього не запитала? — домагався відповіді Майкл із ноткою роздратування у голосі.
— Тому що він поспішав, — відповіла Лейсі. — Він передав це, сказав, що хотів, та й по всьому.
— Я б запитав.
— Ти не можеш знати, щоб зробив би. Припини бурчати. Хто голова Державного департаменту правоохоронних органів?
— Гас Ламберт. Він новенький, і я його не знаю.
— А кого ти знаєш?
— Є у мене один старий знайомий.
Гейсмер двічі зателефонував тому знайомому, але так і не зміг із ним зв’язатися. Лейсі подзвонила подрузі з офісу генерального прокурора й отримала ім’я керівника регіональної криміналістичної лабораторії у Таллахассі. Та виявилося, що цей чоловік дуже зайнятий і не надто рветься співпрацювати; він обіцяв зателефонувати завтра.
Коли обоє відклали телефони, Майкл сказав:
— Криміналістична лабораторія цього не зробить, доки не отримає вказівку з департаменту.
— Я телефоную Ламберту. Впевнена, він не встоїть перед моїми чарами.
На секретарку голови департаменту чари не подіяли. Вона повідомила, що бос зараз на зустрічі, та й взагалі він дуже зайнята людина. Передзвонив старий знайомий Майкла, запитував, що сталося. Той пояснив, поки вони неслися на великій швидкості по десятому шосе, що це невідкладна справа, пов’язана зі смертю за загадкових обставин державного працівника. Ебботт, так звали знайомого, сказав, що пригадує історію про загибель Г’юго Хетча.
— Ми переконані, що це не була звичайна аварія. Усе набагато складніше. У нас є інформатор із племені, а тепер ще й зразок крові, який може виявитися дуже важливим. Як нам отримати доступ до криміналістичної лабораторії? — розпитував Гейсмер.
Поки вони розмовляли, Лейсі зайшла в інтернет із телефону. Вона ніколи не мала справу з тестами ДНК, тож майже нічого про це не знала. Згідно зі статтею на науковому сайті, судово-медичні експерти можуть провести аналіз ДНК підозрюваного за дві години. Це дає достатньо часу поліції, щоб пробити його по базі й визначити, чи вчинила людина, яка перебуває під арештом, злочин, у якому її звинувачують, або ж будь-який інший. Всього лише п’ять років тому такий аналіз займав від двадцяти чотирьох до сімдесяти двох годин. Це давало підозрюваному достатньо часу, щоб він міг сплатити заставу і уникнути в’язниці.
— Ні, поки що розслідування у цій справі не проводиться ані місцевою владою, ані Департаментом правоохоронних органів. Це сталося на території індіанців, тож усім заправляють таппакола. У цьому й проблема. Я прошу тебе про послугу, Еббот. І рішення потрібно прийняти дуже швидко, — продовжував вмовляти Майкл.
Якийсь час він слухав свого співрозмовника, потім подякував і завершив дзвінок.
— Він сказав, що спробує поговорити з, уповноваженим співробітником.
Була уже майже сімнадцята, коли Майкл і Лейсі прибули до криміналістичної лабораторії на околиці Таллахассі. Ебботт чекав біля центрального входу в компанії доктора Джо Васкеса, директора лабораторії. Після короткого знайомства детективи пройшли за ним до маленької конференційної зали. Лейсі поклала пластиковий пакет на столі перед доктором Васкесом, той подивився на нього, але торкатися не став.
— Що вам про це відомо? — запитав Васкес.
— Небагато. Ми отримали це менше ніж дві години тому від нашого інформатора. Він вважає, що це шматочок паперового рушника, на якому залишилася кров, — відповіла Лейсі.
— Хто тримав його в руках?
— Ми не знаємо, але наш інформатор — професійний правоохоронець. Б’юсь об заклад, із доказом поводилися дуже обережно.
— Скільки часу це займе? — запитав Майкл.
Васкес гордо всміхнувся і мовив:
— Дайте нам дві години.
— Дивовижно.
— Так і є. Технології змінюються дуже швидко, ми вважаємо, що за якихось два роки детективи зможуть робити на місці злочину аналіз крові та сперми на портативному пристрої. Це називається тест ДНК на мікросхемі.
— Скільки часу потрібно, щоб пробити результати в державній базі? — запитала Лейсі.
Васкес подивився на Ебботта, той знизав плечима і відповів:
— Півгодини.
Детективи заїхали до китайського ресторанчика біля Капітолію — це було їхнє улюблене місце, і замовили їжу з собою. У РСП нікого не було, як Лейсі з Майклом і сподівалися, адже повернулися уже після шостої. Повністю проігнорувавши вечерю, вони одразу пішли до офісу Гейсмана і під’єднали флешку. Переглянули два відео, роздрукували нотатки Грітта на двох сторінках, уважно їх прочитали, обговорили речення за реченням, а потім дивилися відео знову і знову. Лейсі була приголомшена, усвідомивши, що дивилася на знаряддя вбивства, тобто вантажівку, і, можливо, навіть на вбивцю, панка з закривавленим носом.