Голос Формана зірвався. Хлопець замовк і важко ковтнув.
— У вантажівці було знайдено розбиту пляшку віскі. Ви пили? — запитав Пачеко.
— Ні, жодної краплі. Гадаю, це було спеціально підлаштовано.
— У Вестбея був ліхтарик?
— На ньому був спеціальний ліхтарик, який одягається на голову. Він наказав мені сісти в авто, його власне, думаю, я так і зробив. Хвилину чи дві він провів біля «пріуса». У мене в голові трохи паморочилось, тож я можу дещо плутати. Все сталося дуже швидко, і, сказати по правді, я був дуже наляканий. Ви коли-небудь переживали лобове зіткнення?
— Ні, наскільки пам’ятаю. Коли Вестбей повернувся в авто, він приніс щось із собою?
— Наприклад?
— Наприклад, два телефони та iPad.
Хлопець заперечно похитав головою.
— Не пригадую, щоб я щось таке бачив. Він поспішав. Глянув на мене і щось сказав про кров. У нього були паперові рушники, він відірвав кілька. Я витер собі носа.
Пачеко подивився на Логана і додав:
— У нас є зразок паперових рушників, забруднених кров’ю.
— Він і так відповідає на питання, хіба ні? — знизав плечима той.
— У вас були ще якісь травми? — знову звернувся до Формана Пачеко.
— Я дуже забив коліно, боліло страшенно. Більше нічого.
— І ви поїхали звідти?
— Так. Вестбей скоротив шлях — він попрямував через поле. Він швидко їхав, хоча фари у нас були вимкнені. Я не знав, куди ми їдемо. Мабуть, я ще не відійшов від шоку, коли побачив того чорного хлопця, залитого кров’ю. Пригадую, тоді я подумав, що це варте значно більшого, ніж п’ять тисяч зелених. Зрештою ми виїхали на дорогу, вкриту гравієм, і Клайд увімкнув фари. Коли ми опинилися на шосе, він набрав швидкість і ми опинилися за межами резервації. Я запитав його: «Ким були ті люди?», а він відповів: «Які люди?», тож більше я не розпитував. Вестбей сказав, що нам потрібен лід, щоб прикласти до мого носа, тому він зупинився біля магазина, який ще працював у таку пізню годину. Гадаю, звідти й фото.
— Що сталося потім?
— Ми повернулися у «Блакитний замок» в Форт Волтоні. Він влаштував мене в одну із кімнат на ніч, приніс чисту футболку і велів прикладати лід до обличчя. Клайд попередив: коли хтось поцікавиться, що зі мною сталось, я маю говорити, що це була бійка. Я і матері так сказав.
— А він заплатив?
— Еге ж, наступного дня дав мені гроші й велів тримати язик за зубами. Попередив, що коли хтось дізнається, мене звинуватять у втечі з місця аварії або й гірше. Чесно кажучи, я так набрався страху, що й сам волів про все забути. Я боявся копів, але й Вестбея теж. Минуло кілька тижнів, і я вже вирішив, що все обійшлося. Аж ось одного дня в готелі Клайд схопив мене, наказав сідати в авто й забиратися із Флориди негайно. Дав мені тисячу баксів і велів не наближатися до Форт Волтона, поки він не зателефонує.
— Він дзвонив?
— Раз, я не відповів. Я подумував над тим, щоб ніколи не повертатися, але хвилювався за маму і не хотів пропускати зустріч із офіцером-наглядачем. Тож сьогодні я крадькома повернувся до міста і планував зустрітися із мамою ввечері.
Коли загальна картина подій з’ясувалася, Пачеко повернувся до початку історії: тепер його цікавили деталі. Він розбирав кожен крок і примушував свідка пригадувати імена. Після чотирьох годин допиту Форман був повністю виснажений і хотів лише одного — покинути місто. Коли Пачеко нарешті закінчив із питаннями, двоє маршалів США увійшли до кімнати, а потім вийшли звідти разом із Зіком Форманом. Вони відвезли його до готелю в Галфпорті, Міссіссіппі, де він провів першу ніч свого нового життя.
Клайд Вестбей жив зі своєю другою дружиною в гарному будиночку, огородженому парканом, неподалік від пляжу в окрузі Брансвік. Чоловіку було сорок сім років і він не мав судимостей. У нього були водійські права і дійсний паспорт США, він ніколи не брав участі в голосуванні, принаймні не у Флориді. За даними державного реєстру працівників, він був керівником готелю «Хвиля серфера» у Форт Валтоні. Він користувався двома мобільними телефонами і двома стаціонарними: в офісі та вдома. За три години потому, як Зік залишив Флориду, агенти ФБР вже прослуховували кожен із них.
Розділ 32
Серед ранкової пошти були три об’ємних пакунки з офісу Едгара Кіллбрю. Лейсі неохоче відкрила їх і знайшла прикріплений лист. У типовій для себе манері, досить зверхньо, Едгар пояснював, що в пакунку вона знайде відповідь судді Макдовер на необґрунтоване обвинувачення Лейсі. До листа він додав офіційну вимогу зняти з його клієнтки всі обвинувачення, а розслідування припинити. Як альтернативу адвокат ставив вимогу «термінового і конфіденційного слухання у присутності всіх членів Ради з судових правопорушень».
Лейсі зробила запит на всі папери його клієнтки, як офіційні, так і приватні, з десяти конкретних судових процесів. Почавши перебирати стос папірців, вона зрозуміла, що нічого нового з них не дізнається. Кіллбрю і його помічники просто скопіювали судові протоколи і склали їх у довільному порядку. Серед них траплялися якісь нотатки, продиктовані суддею й не залучені до офіційних матеріалів справи, було навіть кілька рукописних, але не знайшлося нічого такого, що ілюструвало б її думки, наміри чи спостереження; нічого, що підтвердило б її протекцію стосовно тієї чи іншої сторони. Однак у кожній із цих справ вирок був на користь безликих офшорних компаній і проти місцевих власників землі й позивачів.
Не дивно, що папери були далеко не такими впорядкованим, як ті, що давно уклала Саддел. Проте в Лейсі не було вибору, всі матеріали і записи потрібно було проглянути. Коли вона закінчила, то доповіла про це Гейсмеру.
П’ятого жовтня, в першу середу місяця, суддя Макдовер пішла з офісу на годину раніше, ніж зазвичай, і попрямувала до будинку в «Кролячих перегонах». Це був її другий візит туди після появи скарги, в якій її звинувачували в отриманні цієї нерухомості як ланки хабарницької схеми. Вона поставила свій «лексус» там, де завжди, залишивши вільне місце для іншої автівки, й увійшла до будинку. Жінка ніяк не проявляла хвилювання чи знервованості, жодного разу не глянула через плече й не озирнулася на вулиці.
В будинку суддя перевірила вихід на патіо та всі вікна. Вона пішла до свого сейфу і провела там кілька хвилин, милуючись своїми «здобутками», речами, які довго збирала і тому вважала, що заслуговує на них. Гроші та діаманти у маленькій, портативній, вогнестійкій схованці. Залізні шафки на замку були наповнені прикрасами, рідкісними монетами, вінтажними срібними келихами, філіжанками, столовими приборами, лімітованим першим виданням відомих романів; тут був і старовинний кришталь, і невеличкі картини роботи сучасних майстрів. Усе це вона придбала завдяки прибуткам із казино, майстерно інвестованим шляхом систематичного придбання у різних дилерів, які навіть не підозрювали, що вона і Філліс Тебен порушують якісь закони. Секретною складовою такої схеми було терпіння. Скуповуй цінний і рідкісний товар у невеликих кількостях — і з часом колекція збільшиться. Знайди хорошого дилера, уникаючи тих, які ставлять багато запитань або сумніваються, і, як тільки випаде нагода, вивозь добро із країни.