— Ми знали, що за нею ведеться спостереження. Проте не здогадувалися, хто це робить і яким чином.
— Я лише хочу сказати, що простежити за людиною нескладно, тож постійно переміщатися — це не вихід. Вони можуть підкинути мені «жучка» в машину, зламати телефон, що завгодно зробити. Дюбос має гроші й може купити будь-що. Я почуваюся дуже вразливою, міс Стольц.
— Називайте мене Лейсі. У вашому мотелі є бар?
— Здається.
— Посидьте у барі до закриття. Якщо якийсь вродливий ставний хлопець почне до вас клеїтися, запросіть його до себе в номер і проведіть ніч разом. Якщо не пощастить, сідайте в автівку і знайдіть цілодобовий ресторанчик, можливо, якийсь заклад, де зупиняються далекобійники. Вбийте час. Можливо, у мотелі є нічний клерк, тоді залишайтесь у фойє до світанку. А вранці зателефонуйте мені.
— Це я можу.
— Просто залишайтеся у людному місці.
— Дякую, Лейсі.
Розділ 37
Як і домовлялися, Клайд зустрівся з Хенком Сколі на розлогому будівельному майданчику, приблизно за три кілометри на захід від Панаса-Сіті й півтора кілометри на північ від затоки. Величезні вивіски попереджали про відкриття «Медового гаю», тобто житлового комплексу з чудовими будиночками, фантастичними магазинами, полем для гольфу, і все це за кілька хвилин їзди від «Смарагдових берегів». Віддалік бульдозери рівняли ліс. Трохи ближче робітники облаштовували тротуар і стічну канаву. Поблизу головної дороги споруджувались будинки.
Клайд зупинив свою автівку й пересів у чорний «мерседес» Хенка. Вони проїхали по одній із небагатьох вимощених вулиць, проминаючи дюжини будівельних вантажівок і фургонів, припаркованих навмання у багнюці. Сотні робітників працювали, не покладаючи рук. Ближче до кінця вулиці будинки були майже завершені, а у самому кінці стояли три моделі, що сяяли, як нова копійка, — їх використовували, щоб привабити покупців. Хенк залишив авто на під’їзній алеї, і чоловіки зайшли всередину будинку. Двері в гараж були відчинені. У помешканні не було ані людей, ані меблів.
— Йди за мною, — сказав Хенк, і обоє піднялися сходами нагору.
Бонн Дюбос чекав у порожній спальні господарів. Він дивився у вікно, ніби милувався тим, з якою шаленою швидкістю на землі виростають нові будинки. Вони привіталися, потиснули руки, Бонн навіть усміхнувся і загалом, здається, був у гарному настрої. Клайд не бачив його майже рік, та за цей час Дюбос зовсім не змінився. Стрункий, гарна засмага, сорочка Поло, штани кольору хакі — звичайнісінький заможний пенсіонер.
— Що у тебе на думці? — запитав Бонн.
«Жучок» вмонтували у годинник Timex, який Клайд носив на лівому зап’ястку; він був ідентичний тому, який був у нього останніх три роки. Клайд не розгледів, які годинники мали Бонн і Хенк, і був упевнений що на його годинник вони також не звертали уваги. Чоловіки не схильні помічати такі речі, але Пачеко й технічні фахівці не хотіли ризикувати. Шкіряний ремінець був тугим через незначну вібрацію на тильній сторонні годинника. Коли фургон буде поряд, пристрій завібрує і Клайд знатиме, що агенти працюють.
Це була точна копія фургона компанії з доставки FedEx. Машина зупинилась перед сусіднім будинком. Водій, одягнений в офіційну форму FedEx, вийшов і відчинив капот, щоб усунути несправність. На задньому сидінні розташувалися ФБРівці — Еллі Пачеко і троє технічних фахівців зі своєю технікою. Коли вони були за шістдесят метрів від Клайда з годинником, Timex завібрував. Там, у кімнаті, мікрофон у «жучку» був здатен вловити навіть шепіт в радіусі десяти метрів.
За день до того Клайд провів чотири години з Еллі Пачеко та двома іншими агентами, репетируючи свою роль. Тепер його вихід. Потрібно розговорити Бонн Дюбоса, і він, Клайд Вестбей, отримає невеличкий термін, а потому проведе решту життя як вільна людина.
Клайд почав:
— Дві справи, Бонне. Я не можу знайти Зіка Формана. Два тижні тому я наказав йому зникнути і телефонувати мені час від часу. Ми розмовляли кілька разів, потім його телефон замовк. Гадаю, малий просто злякався і втік.
Бонн поглянув на Хенка, знизав плечима, перевів погляд на Клайда і відповів:
— Я це вже знаю.
У шлунку Клайда забурчало якраз вчасно, щоб приглушити вібрацію годинника. Переминаючись із ноги на ногу, він продовжив:
— Послухай, Бонне, це все моя провина, тож відповідальність за це лежить на мені. Я допустив дурну помилку, і всяке могло статись.
Бонн знову подивився на Хенка, тоді на Клайда й відповів:
— Здається, я уже сказав, що тобі слід забути про цю прикрість. Звісно, це була дурість, але що зроблено, те зроблено, і я намагаюся про це не думати. Схоже, що наслідків іще можна уникнути. Твоє завдання — керувати готелями, а для брудної роботи я знайду інших хлопців.
— Дякую, Бонне, — сказав Вестбей. — І друга справа. Хочу, щоб ти знав: я планую поїхати з міста на рік чи більше. Гадаю, усім буде краще, якщо я просто, ну, знаєш, поїду собі в подорож і зникну, поки тут усе не стихне. До того ж, розумієш, Бонне, у нас із дружиною стосунки не ладяться останнім часом, і, мабуть, це гарна нагода для нас пожити на відстані. Ми не збираємось розходитись, але вона не проти, якщо я на якийсь час поїду.
— Можливо, це непогана ідея. Я подумаю.
— Мене бентежить, що на тому відео видно моє обличчя, і я весь час думаю, що маю робити, якщо якийсь коп з’явиться в офісі й почне запитувати. Така перспектива змушує мене нервувати, Бонне. Краще вже я одразу поїду. Замінити мене є кому, і я буду перевіряти цих людей щотижня. З готелями все буде гаразд.
— Я вже сказав, що подумаю про це.
— Дякую.
Клайд повів плечима, ніби йому вже нічого було більше додати. Він ступив у напрямку виходу, тоді зупинився і повернувся до Бонна. Настав час для ролі, гідної «Оскара».
— Послухай Бонне, маю зізнатися, що я люблю свою роботу і вважаю за честь бути частиною твоєї організації, але, ну, ти згадував про «брудну роботу», і... — голос Вестбея зривався і хрипів. — Знаєш, Бонне, я просто не годжуся для таких речей, розумієш? Я не знав, що той хлопець помре. Я не знав, що усе це частина плану. Хтось попрацював з ременем і подушкою безпеки, бідолашний хлопець полетів прямісінько у лобове скло. Ти б його бачив, Бонне. На його обличчі місця живого не лишилося, кров була всюди, він здригався в конвульсіях. Хлопець дивився на мене, Бонне. Його очі промовляли до мене: «Будь ласка, будь ласка!» Він ще й досі приходить до мене у кошмарах. Я просто залишив його там. Я не відав, що роблю. Комусь слід було розповісти мені, що відбувається, Бонне.
— Тобі наказали виконати це доручення! — крикнув Бонн і підійшов ближче.
— Але я не знав, що мені доручено вбити когось.
— Це називається залякуванням, Клайде. Такі правила в цій грі, й так я усім тут керую. Якби не залякування, мене б тут не було, а ти не отримував би солідну винагороду за управління моїми готелями. Іноді, коли ведеш бізнес, потрібно тримати людей в кулаці, але буває так, що ці люди розуміють лише мову погроз. Якщо ти не хочеш цим займатися, нічого не вдієш. Мабуть, я тебе переоцінив. Я думав, що в тебе є яйця.
— І я так думав, але, мабуть, я їх загубив, коли побачив як людина стікає кров’ю, помираючи.
— Це була частина плану.
— Ти коли-небудь бачив, як людина помирає?
— Так, — з гордістю відповів Бонн.
— Дурне питання.
— Ще щось? — Бонн поглянув на Хенка так, наче хотів сказати: «Виведи його звідси».
Клайд підняв руки вгору на знак капітуляції і відступив.
— Все, все, але я й справді хочу на рік поїхати подалі звідси. Будь ласка, Бонне.
— Я подумаю про це.
У фургоні Еллі Пачеко зняв навушники й усміхнувся до техніків. Він бурмотів собі під ніс «Чудово. Це називається залякуванням, Клайде. Такі правила в цій грі, й так я усім тут керую».
Водій FedEx нарешті знайшов спосіб завести двигун. Коли Клайд і Хенк виходили з будинку, машина саме від’їжджала. Клайд це зауважив, але він не знав що там ховалися ФБРівці.