Розділ 54
«Серця, що б’ються в унісон»
Джек зрадів, одержавши листа від Інґи. Він дуже за нею сумував і, дізнавшись, де вона, одразу їй зателефонував у Ріно. Як вона згадувала, портьє готелю постукав у двері і сказав, що хтось дзвонить і «питає людину на ім’я Інґа-Бінґа. Це ваше прізвище у шлюбі?» Коли вона підійшла до слухавки, «надто оптимістичний голос спитав: “Ви заплатите за дзвінок від Джона Фітцджеральда Кеннеді з Челсі, штат Массачусетс?” Що! Ніхто не бив мене молотком по голові, але порівняно з почутим, такий удар був би дрібницею»{729}.
Їхня розмова була схожою на старі добрі часи: як три місяці тому Джек благав Інґу написати «чудового довгого листа». Вона підкорилася і відповіла таким об’ємним посланням, що воно дорівнювало десяти колонкам «Можливо, ви чули?». Інґа розповіла Джекові чимало сумних історій, наприклад про чоловіка, який приїхав зі Сходу благати дружину передумати в останній день перед завершальним етапом розлучення. Але вона відказала, що той лише марнує час; вона хоче побратись з тим, кого «справді кохає», хто випадково також опинився в Ріно і таємно проводив кожну ніч у неї. «Це лише те, що залітає крізь двері, — писала Інґа. — Я намагаюсь їх міцно зачиняти, щоб не чути і не бачити зайвого. Я не те, щоб ханжа, просто втомлена дівчина, яка хоче знову виглядати на мільйон»{730}.
Інґа зраділа, коли врешті приїхала Ольга. «Вона дбає про мене, наче квочка про своє єдине курча», — сказала Інґа, яка, власне, і була єдиним курчам Ольги. Вони прогулювалися, розмовляли, їздили кіньми за містом, читали і лягали щовечора не пізніше десятої. Війна здавалася далекою, писала Інґа, особливо, якщо «поруч немає когось, хто б мене кохав так, щоби пояснити всю її суть»{731}. А позаяк Джека, який міг би запропонувати їй свій погляд на геополітичну ситуацію, поруч не було, Інґа намагалася дізнатися більше з книжок.
Вона читала «Японського ворога» — книжку, в якій британський журналіст Г'ю Байас доводив союзникам, що не варто недооцінювати Японію, і передрікав, що війна в Тихому океані стане затяжним кривавим конфліктом. Незабаром Джек дізнається, яким правдивим був цей прогноз. За словами Інґи, книжка була інформативною, але сухою. Поруч із нею «Чому Англія спала» здавалася «захопливим трилером»{732}.
Інґа розповіла Джекові, що прочитала книжку «Востаннє, коли я бачив Париж» Елліота Пола, «яка мені сподобалася напевно тому, що я любила Францію і її столицю, де провела так багато часу», а також «Ліхтарі на греблі» Уїльяма Александра Персі (дядька Уокера Персі), бо її поїздки в Чарлстон закохали Інґу в Південь{733}.
Але найбільше в Інзі відгукнулася книжка Дафни дю Мор’є — історичний роман «Французова бухта» про одружену англійську шляхтянку XVII сторіччя на ім’я Донна, яка відкидає своє пусте звичне життя при дворі, закохується у французького пірата Обрі й долучається до його команди. Коли її коханця схоплюють, Донна вбиває охоронця, допомагаючи йому втекти, але потім вирішує, що її місце — поруч із чоловіком та дітьми, і прощається з піратом.
Ця історія сподобалась її «романтичній душі, яку я 1942 року Божого мушу ховати, бо зараз їй тут не місце. Лише у дуже рідкісних випадках, та й то, дівчина занадто соромиться показувати, що любить місяць, який висить низько в небі, і зорі, що спалахують над головою». Якщо Джек ще не зрозумів натяку, Інґа пояснила, що в Донни та Обрі було те, що й колись у них: «Двоє, чиї серця, хай і на кілька секунд, б’ються в унісон. Я чула, що це рідкість, але вони були впевнені, називаючи це “раєм на землі”»{734}.
Наче прокидаючись після сну, Інґа написала: «Ми мусимо змінити тему» — і привітала Джека із майбутнім днем народження, який припадав на 29 травня. «Відповідальність і життя лише починаються, — зазначала вона, удаючи мудру, старшу за Джека лише на чотири роки. — Щастя й біль. Сподівання і помилки. Кохання і ненависть. І, знаючи тебе, ти матимеш цього вдосталь. Цей золотий келих з еліксиром життя ти спрагло вип’єш»{735}.
Вона все одно цікавилася планами Джека і тим, чи він колись розповість їй їх всі, «бо у тебе їх завжди сотня. Ти розкриваєш 99, а ще один, який ти дуже сподіваєшся, стане реальністю, тримаєш при собі. Можливо, це розумно. Можливо, правильно. Гадаю, людина має право на власне життя; ми не можемо монополізувати одне одного, навіть якщо є найкращими друзями. Навіть коханцям цього не слід робити, але вони часто цим нехтують»{736}.
Плани Інґи були неясні. Щойно утрясеться з розлученням — треба вертатися у Times-Herald, але, мабуть, ненадовго. «Я хотіла б зробити щось для Сполучених Штатів, — повідомила вона. — Записатися в армію не можу, бо напевно буду жахливим солдатом… але виграти війну можна по-різному. І я не збираюся сидіти і нічого не робити»{737}.