Коли МакКой — білявий, широкоплечий красень зі зростом 182 сантиметри та з пронизливим поглядом блакитних очей — прибув на місце з ескортом корінних американців, то привернув до себе увагу кіношників. У захваті від того, як він час від часу спілкувався з індіанцями мовою жестів, вони попросили його поїхати у Голлівуд — знятися у спеціальному пролозі, що додадуть на початку стрічки, в якому б пояснювався цей спосіб спілкування. «Кибитка» стала блокбастером, зібравши три з половиною мільйони доларів.
МакКой зберіг своє ранчо у Вайомінгу, але залишився в Голлівуді, де кінець кінцем знявся приблизно у ста фільмах, переважно вестернах. Деякі були першокласними, на кшталт «Закон пострілу» 1928 року з Джоан Кроуфорд у головній ролі, але більшість належала до категорії «Б» і серіалів, які крутили подвійними сеансами в суботу вдень. Оскільки МакКой був справжнім ковбоєм, в його грі проступала автентичність, тож його цінували більше, ніж партнерів на кшталт Тома Мікса і Бака Джонса.
Якщо такий короткий опис МакКоя змушує вважати його грубим, необтесаним ковбоєм, то це далеко від правди. У свій вайомінзький період він вважався естетом, і це коли заможні скотарі-європейці, особливо британські аристократи чи нью-йоркські франти, чередували матчі у поло із заганянням худоби. Найкращими голлівудськими друзями МакКоя були справжній англійський джентльмен Роналд Коулмен і модник Уїльям Пауелл. Не на роботі МакКой радше вдягався у твід, а не в джинсу, і казали, що після кількох коктейлів він втрачав свою м’яку протяжну західну вимову і, починав говорити як Коулмен. Перша дружина МакКоя Аґнес, з якою він розлучився у 1931 році, була донькою театрального продюсера з Британії Генрі Міллера і акторки Біжу Герон.
Зацікавлений у політичному житті, МакКой як республіканець балотувався до Сенату від штату Вайомінг у 1942 році, але програв праймері ще консервативнішому Едвардові Вівіану Робертсону, який привернув до себе увагу стверджуючи, що американці японського походження у вайомінгському таборі для інтернованих живуть у розкоші. Через 48 годин після поразки на виборах МакКой пішов записуватися добровольцем в армію (тривала Друга світова війна) попри те, що вже мав 51 рік. МакКой зазначив, що багато старших голлівудських зірок так само прагнули виконати свій громадянський обов’язок. Та насміхаючись над Джоном Уейном, якого він вважав примхливою примадонною, МакКой сказав, що «чимало молодших акторів були задоволені епізодичними ролями у натурних зйомках. За іронією долі дехто з них згодом стане страшенним суперпатріотом Америки»{930}.
МакКой служив у Франції, виконуючи переважно адміністративні завдання, для яких не користувався виправданнями, що йому 52, і заприятелював із літнім військовим кореспондентом на ім’я «Ерні» Хемінґуей. По війні повернувшись до Голлівуду, МакКой з’ясував, що вже для 54-річного ковбоя там мало роботи. Він відійшов від справ і переїхав на схід, де придбав чудовий маєток доби короля Ґеорґа під назвою Долінґтон Манор в окрузі Бакс, штат Пенсильванія.
Інґа теж перебиралася на схід. Завершивши роботу для «Дуелі під сонцем», вона подумала, що настав час залишити Голлівуд, де вже стала старожилом. Вона не лише знала більшість кінозірок, а й пам’ятала імена охоронців кіностудій. Була спокуса і лишитися. Світські колонки сповіщали, що в одному з її улюблених ресторанів Seacomber’s в Малібу красивий шансоньє Девід Стріт «нашіптував поезії» в її прекрасні вушка{931}.
Але саме світські колонки були основною причиною, чому Інґа хотіла поїхати. Вона все ще злилася на Парсонс, бо через неї знову відновили звинувачення, нібито Інґа була нацистською маріонеткою. Вона звернулася до Ґантера, і той порадив, як й деякі інші, повернутись у Нью-Йорк — зайнятися серйознішою літературною кар’єрою.
В усі часи Інґа дуже серйозно ставилася до моди. Завжди бездоганно вдягнена, віддаючи перевагу класичним силуетам над новими трендами, Інґа пильно придивлялася, як Голлівуд диктує модні тренди:
Якби Інґа Берґман носила мішок для борошна як сукню… то вже за місяць 50 мільйонів жінок в усьому світі вдягнулися б так само. Однак прагнення окремих осіб відповідати стандартам краси і гармонії, після певного узгодження питань між характером і зовнішнім виглядом, легко проступає у стилі одягу, тож завжди знайдеться кілька мільйонів жінок, які індивідуалізують свій характерний стиль тим борошняним мішком.{932}
Ставлення Інґи до моди як засобу прояву індивідуальності подобалося легендарній редакторці відділу мода у журналі Harper's Bazzar Дайяні Вріланд, яка запросила її писати поради для модниць. У червні 1946 року, перш ніж перебратися у Нью-Йорк, Інґа потрапила на звану вечерю до її друга — актора з Англії Брайана Ахерна, який також запросив свого старого знайомого МакКоя.