«Бути поруч» зі своїм чоловіком — це саме те, що Інґа намагалася робити все своє життя, зазвичай шкодячи власним інтересам, мріям і планам. Набі, Фейош, Кеннеді, Кейєн, Бутбі, Ґантер — вона кохала їх усіх свого часу, але кожен із них підвів її більше чи менше. Всі вони визнавали, що Інґа була ідеальною партнеркою на їхньому шляху до власної величі. Але по-різному кожен із них залишав її позаду, хоча все її бажання зводилося до «бути поруч».
Незабаром після розростання раку в організмі, Інґа втратила апетит і припинила їсти. Вона померла 12 грудня, через два місяці після 60-річчя. МакКой встиг повернутися до неї додому. Попри всі її розмірковування про релігію поминальної служби не було. Коли через п’ять років помер МакКой, її поховали в могилі чоловіка в його рідному містечку Саґіно, штат Мічіган.
На смертному одрі вона сповідалася Террі про свої жалі в житті. Його засмутила її самокритичність: «вона мала зробити те, мусила вчинити се». Інґа замислювалася про своє місце після смерті. Але перш за все, сказала вона Террі, попри те, що чимало бачила і зробила, її хвилювало, чого вона досягла у житті{1000}.
До самого кінця Інґу переслідував честолюбний задум матері, що вона мусить «кимось бути». Все її життя їй казали, що від її чеснот «розбігаються очі» і що вони обіцяли їй велич. Інґа могла стати «новою Павловою», рівною Ґарбо, чи ще однією Дороті Томпсон. Можливо, в неї було забагато варіантів і виборів. У деяких сферах вона досягла помірного успіху, але, схоже, ніколи не бажала і не віддавала цьому всі свої сили, щоб справді бути неперевершеною у будь-якій зі своїх справ. Замість здобування величі для себе, їй було достатньо бути музою і помічницею — або, принаймні, спробувати бути партнеркою — чоловікам, яким, на її думку, судилось стати великими.
Попри всю цю передсмертну переоцінку Інґа розуміла, що успіх в очах світу часто вимагає від людини менш приємних рис, яким би вона не потурала. Вона поважала Джека за «достатню підлість» і «товстошкірість», щоби бути успішним політиком{1001}. Інґа знала, що її вважали кепською світською колумністкою, бо не бажала робити боляче іншим у гонитві за власною кар’єрою. «Серце ніколи не приносило слави», — казала вона{1002}.
Але в житті Інґи був «дуже великий дар щастя», щоб не почуватися скривдженою долею, і вона здійснила свою головну мрію про дім і дітей. А заразом допомогла створити президента. Якби про її стосунки з Джоном Кеннеді стало широко відомо, тоді Інґа могла б бути знаменитою або принаймні сумнозвісною — і, можливо, заможною, — але вона ніколи не бажала для себе скандальної слави.
Наприкінці XX століття вислів «хороші дівчата зрідка роблять історію» почав з’являтися на бамперних наклейках, футболках і кавових кухликах. Але більшість людей не знала, що цей феміністський бойовий лозунг вигадала історик Лорел Тетчер Ульріх у своїй маловідомій науковій статті 1976 року, де зазначалося, що жінки-пуританки в колоніальній Америці отримували публічне визнання громади за свою відданість їй та сім’ї лише раз — під час читання надгробного слова. Ми не на похоронах, але ця книжка — некролог Інґи.
Епілог
Джон Едґар Гувер помер другого травня 1972 року, а дев’ятого серпня 1974 року склав із себе повноваження президента Річард Ніксон. Ці дві непов’язані події разом підважили сподівання Джека та Інґи, що їхній роман залишиться для громадськості таємницею.
Наступні після Гувера директори ФБР не вважали доцільним і не були схильними зберігати «особисті і конфіденційні» документи покійного попередника. Принаймні ті, які не знищила Хелен Ґенді. У 1973 році генеральний прокурор Елліотт Річардсон випустив директиву, за якою всі «інертні» справи ФБР мусили передати професійним історикам.
Уотерґейтський скандал Ніксона, разом із розчаруванням політикою американського уряду у В’єтнамі, змусив багатьох ставити під сумнів чесність і сумлінність лідерів нації. З’явилися вимоги до більшої прозорості уряду і простішого доступу до архівних документів. У 1974 році Конгрес значно розширив акт щодо свободи інформації, що підвищило обізнаність населення.
Коли наприкінці 1972-го — на початку 1973 року розгорався Уотерґейтський скандал, Клей Блер-молодший — головний редактор Saturday Evening Post за часів адміністрації Кеннеді, заявив, що афера Ніксона змусила його переглянути свою позицію щодо правди про інше президентство і яку роль він зіграв у проясненні «загадковості особи Кеннеді». Блер, якому допомагала його дружина Джоан, почав замислюватися: «Яким насправді був Джек під своєю маскою?»{1003}