Розділ 30
«Пропозиція шпіонажу»
Починаючи від біблійної Даліли і закінчуючи Матою Харі під час Першої світової війни, красивих жінок завжди вербували як шпигунок. Якщо ти вродлива, розумна жінка, знаєш багато мов і живеш під час війни, тоді все це іноді вважають первинним доказом шпигунства. Припускають, що, наприклад, Ярослава Міровська — коханка кількох есесівських офіцерів — надавала їм дані щодо польського підпілля. Конрад Морґен — суддя СС з проникливим розумом, зустрічав Міровську, і дійшов висновку, що «жінка настільки ж прекрасна і чарівна, наскільки розумна і безпринципна, знавчиня мов, відома за кордоном, зірка світу і моди — вона була б ідеальним інструментом шпіонажу. Керуючись інтуїцією, Морґен почав розслідування і Міровську викрили як подвійного агента, яка працювала на польське підпілля{409}.
У Сполучених Штатах Енн «Сінтія» Торп — елегантна донька офіцера BMC, чудово володіла французькою і так спокусила високопоставленого чиновника уряду Віші у французькому посольстві у Вашинґтоні, що той допоміг їй викрасти їхні шифрувальні книги. Торп з її коханцем переконали охорону посольства, що їм потрібні приміщення для опівнічних зустрічей, аби їх не могла застукати дружина чоловіка. Підморгування, хабар і келих вина з наркотиком дали їм змогу проскочити мимо охорони до замкненої кімнати з шифрувальними кодами. У своєму щоденнику Торп записала думку, яку могла б розділити Інґа: «Мені подобається кохати всім серцем, але я мушу лишатися холодною. Адже життя — це сцена, на якій ми граємо»{410}.
Страх втрати військових таємниць, які б переходили з ліжка в ліжко, змусив міністерство оборони Великобританії видати чималу партію плакатів, на яких розкішна білявка із апатичним виразом обличчя, в лінивій позі й у відвертому вечірньому вбранні спокусливо лежить на дивані в оточенні одиноких офіцерів із келихами в руках. Пересторога на плакаті закликала: «Мовчи! Вона не така тупа! Легковажна балаканина коштує життя»{411}.
З огляду на імідж фатальної жінки, не дивно, що згодом Інґу підозрювали в шпіонажі, і не дивно, що нацисти намагалися її завербувати — принаймні, так вона написала в спогаді під назвою «Пропозиція шпіонажу».
У вересні 1936 року за кілька тижнів після виходу другого інтерв’ю з Гітлером, поки Фейош був ще на Мадагаскарі, Інґа повернулася до Берліна, щоб взяти участь у заході в резиденції одного німецького князя. Все ще сяючи після другого ексклюзиву з фюрером, який привернув увагу за кордоном, вона знову розкошувала у променях нацистського вищого світу.
Поки зібрання пило шампанське Moët & Chandon, закусуючи свіжими персиками, чоловік, якого Інґа назвала «головою» нацистської партії, почав з нею «невимушену розмову» і осипав компліментами стосовно інтерв’ю з Гітлером. Особливо привабливою в цих матеріалах про Гітлера, — продовжував чоловік, — була ця «чарівна аполітичність, ніби їх писали в іншу епоху, подібна до листів мадам Рекам’є (французька вельможна пані, яка тримала провідний паризький салон на початку XIX століття){412}.
Звісно ж, Інґа міркувала, куди веде така незвична низка лестощів, аж поки цей нацистський «голова» не спитав її: «А ви б не хотіли поміняти місце? Як вам робота в Парижі?» Інґа не зрозуміла. «І що я робитиму там?» — промовила вона невинно, підкреслюючи, що в Парижі нема нікого, з ким вона хотіла б зробити інтерв’ю, а навіть якби і був, то Berlingske Tidende у французькій столиці вже має досвідченого кореспондента, який буде не в захваті від того, що вона пхатиметься в його справи. «Я все ще слухала голоси в моїй курячій голові, коли почула його неквапний голос»{413}, — згадувала Інґа.
«Ви всіх знаєте, чому б не працювати там на нас? — спитав нацистський високопосадовець. — Ми платитимемо вам, відкриємо для вас великий рахунок на представницькі витрати, натомість ми проситимемо, щоб ви ходили на всі прийоми і ДОПОВІДАЛИ НАМ, ПРО ЩО ТАМ ГОВОРЯТЬ». Інґа написала це великими літерами, підкреслюючи, що до неї нарешті дійшло, що саме їй пропонували. «Це був наче удар молотом, — зізналася вона. — Навіть така наївна і недалекоглядна, якою я тоді була і, на жаль, лишилася, навіть я зрозуміла, що така пропозиція не зовсім те, що я назвала б кошерним. Я потайки молилася, щоб вираз мого обличчя не видав того, що відбувалося у мене в думках»{414}.