У Веннер-Ґренів ніколи не було дітей. Одного разу Марґеріт запропонувала, щоб вони офіційно всиновили французького хлопчика, якого вже вважали «прийомним сином», але Веннер-Ґрен відмовився{490}. Можливо, він хотів біологічного спадкоємця.
Інґа з Фейошем теж не мали дітей, як зазначалося, через його безплідність від роботи з радієм. Як обдарований бізнесмен Веннер-Ґрен, можливо, вважав, що знайшов рішення, яке задовольнить усіх. Він хотів мати біологічну дитину, але його дружина була безплідна; Інґа могла мати дітей, але одружена із стерильним чоловіком. У Веннер-Ґрена грошей вистачало. Фейош та Інґа були доволі обмежені фінансово.
Якщо Веннер-Ґрен справді зробив таку пропозицію, то він жахливо помилився в Інзі. У випадку із хлопчиком з племені ментавай, Пейпептеоманом, Інґа виявила свій сильний материнський інстинкт. Сама думка про те, що вона може народити, а потім віддати дитину, відштовхнула б її. І тут не мали значення ані її фінансова ситуація, ані те, що ця дитина зростала б у достатку родини з вищого світу.
Попри те, що багато біографів Кеннеді вважали її легковажною «Інґою-Бінґою», в неї було дуже консервативне ставлення до шлюбу і родини. Як вона згодом писала сину Роналду: «Я щиро вірю у двох батьків, а НЕ в когось одного»{491}.
Наприкінці 1941 року Інґа дійшла висновку: якщо вона хоче бути матір’ю, то єдиний, від кого вона бажала б мати дітей, — це Джек Кеннеді, і, як незабаром дізналося ФБР, вона вважала, що вже носить його дитину.
Частина VII
Уїнчелл розповідає все
Розділ 38
Елізабет Арден — донощиця ФБР
Роками редактор Washington Times-Herald Френк Уолдроп розмірковував, хто ж розказав Пейдж Гайдкопер про фото з підписом, що Інґа — «головний рекламний агент нацистів у Данії». Завдяки запиту, зробленому за законом про вільний доступ до інформації, у 1970 році він з’ясував, що цією особою виявився Чарлз Летін — працівник відділу матеріально-технічного забезпечення Times-Herald, чия робота полягала в обізнаності, скільки коштує газетний папір або «скільки шарів туалетного паперу в рулоні», — додавав Уолдроп{492}. Що він там робив, порпаючись у вирізках зі старих номерів і переказуючи знайдені пікантні подробиці журналістам та іншим колегам?
Уолдроп дізнався, що Летін разом із двома іншими працівниками Times-Herald був доносителем ФБР. «Чорт забирай, бачите, які вони винахідливі! — вигукнув він. — П’ять балів Гуверу. Вони все обставили — ця «третя людина» підкинула Пейдж Гайдкопер новину, щоб почати плутанину, переслідування, щось там ще»{493}.
Тоді в Уолдропа сяйнула думка, що Летін та інші інформатори в Times-Herald наглядали не лише за Інґою, а й за ним та рештою топ-менеджменту. Це його приголомшило. Він знав, що до газети уважно придивляються через її ізоляціоністські та антиурядові погляди, але редакція видання завжди твердо і з ентузіазмом підтримувала роботу ФБР.
Гнів Уолдропа на таке порушення його громадянських прав смішний, бо він сам був доносителем ФБР. Він постійно давав Бюро корисну інформацію, переважно про можливі порушення законодавства про наркотики, рекет та про інші «юридичні» питання{494}. Та за Інґою він теж стежив. У грудні 1942 року Уолдроп скаже агенту ФБР, що «ніколи не був певний стосовно Інґи», тому після інциденту із Гайдкопер надавав «регулярні зауваги» про неї заступнику директора ФБР Едварду Е. Темму. Виправдовувався, що така співпраця суттєво йшла на користь Інґи. ФБР він заявив, що «у разі її невинуватості просить про її захист, а якщо ж вона винна, то хай захищають газету; так можна буде сказати, що ніколи не було випадку, коли б редакція не передавала всю інформацію до Бюро»{495}.
Інґу така відсутність довіри «сера Френсіса», як вона називала Уолдропа, не здивувала. Вона ніколи не пояснювала (крім звичайних нарікань працівника на шефа), чому їй не подобався Уолдроп. Напевно, відчувала, що він не довіряє їй. Зазвичай Інґа продовжувала підтримувати контакти із давніми друзями та знайомими, а її нелюбов до Уолдропа підкреслює той факт, що після звільнення з Times-Herald вона ніколи з ним більше не спілкувалася{496}.
Та, напевно, Інґу здивувало б, якби вона дізналася, що косметична магнатка Елізабет Арден теж запропонувала доносити на неї у ФБР, особливо з огляду на те, що контакти тої з Інґою обмежувалися кількома короткими листами і 15-хвилинною співбесідою навесні 1940 року. А втім, Арден не забула про Інґу, яку тепер вважала «прихильницею нацистів»{497}.