Хоч Арден і не порозумілася з нею під час їхньої короткої зустрічі, людиною, яка, ймовірно, почала підозрювати її, став сам Джон Едґар Гувер. Арден згадувала, що Гувер якось спитав її (за невідомих обставин), чи їй що-небудь відомо про Інґу. 17 грудня 1941 року вона подзвонила шефові ФБР, але позаяк того не виявилося в офісі, залишила повідомлення: «Аксель Веннер-Ґрен намагається тиском влаштувати на посаду одну жінку. На цій посаді вона матиме всі можливості підглядати і шкодити міс Арден, створюючи “прекрасні неприємності”, — додала вона. — Містер Гувер знає, про кого йдеться»{498}.
Наступного дня Арден поїхала у Вашинґтон, щоб віддати ФБР копії її листування з Інґою та Марґеріт Веннер-Ґрен. Гувера знову не було, тож Арден зустрілася з помічником директора — Персі Фоксуортом, який потім доклав шефові, що вона запропонувала робити набагато більше, ніж просто інформувати про Інґу. «Як вам відомо, Арден має мережу салонів краси, тож якщо раптом нас цікавитиме певна жінка, вона особисто з’ясує, чи та є її клієнткою, і якщо так, то повідомить нам все, що ця відвідувачка говоритиме під час процедур», — доповідав Фоксуорт{499}.
Невідомо, чому Арден звернулася до ФБР, коли від її зустрічі з Інґою минуло так багато часу. Немає і відомостей про те, що вона додатково зв’язувалася з нею після тієї короткої співбесіди в Нью-Йорку. Мабуть, вона почула нові плітки, що незабаром Акселя Веннер-Ґрена занесуть до урядового «чорного списку» як ймовірного нацистського агента, і побоювалася, що минула дружба із Марґеріт може зруйнувати її власну репутацію — і бізнес.
Сьогодні такі доноси косметологів про все почуте в салонах краси, де надзвичайно любили потеревенити, виглядають напрочуд огидними, але на початку Другої світової війни багато хто вважав, що доносити — означає бути патріотом. Люди на кшталт Арден чи Летіна, які зголосилися повідомляти про своїх колег, клієнтів, сусідів чи друзів, не робили нічого всупереч бажанням президента Франкліна Рузвельта, який особисто зацікавився справою Інґи.
Розділ 39
Джон Едґар і Франклін Делано Рузвельт
Жодна державна установа в американській історії ніколи так не ототожнювалася із однією людиною, як ФБР з Джоном Едґаром Гувером{500}. Цілих 48 років, від дня його призначення директором Бюро розслідувань (попередник ФБР) у 1924 році до його смерті у 1972-му, головна поліцейська служба Америки здебільшого залежала від забаганок цієї людини.
Ані формальні боси Гувера — генеральні прокурори Сполучених Штатів, — ані навіть їхні начальники у Білому домі не керували ФБР. Їхні побажання час від часу могли збігатися з побажаннями Гувера, і тоді він міг вирішити їх потішити, маючи при цьому власну мету, але саме він завжди ухвалював рішення — куди прямуватиме ФБР, кого вважати другом (чи принаймні тимчасовим союзником), а кого — ворогом. Том Уїкер із New York Times якось написав, що Гувер «володів величезною владою довше, ніж будь-хто за всю історію Америки».
Якщо ФБР було тілом, то Гувер його мозочком. Вся інформація, яку збирали агенти Бюро, проходила в тій чи іншій формі через нього, і її долучали до справ у міріадах бланків, кожен з яких зазвичай тричі копіювали. Якщо справа мала особливо непристойний характер або якщо ФБР зібрало інформацію делікатними, тобто нелегальними способами, тоді Гувер заносив її до папок з написом «Офіційно і конфіденційно». Вони зберігалися в його власному кабінеті, а не в головному архіві Бюро — подалі від допитливих очей наглядачів із Конгресу чи уряду. Як зазначив один історик, така система «давала змогу службовцям ФБР під час судового розгляду чесно стверджувати, що в їхньому “центральному архіві” немає записів щодо певного підозрілого протизаконного діяння»{501}. Саме у такій папці й зберігалася справа Інґи. Вона розрослася до 1200 сторінок.
Інґа привернула увагу Гувера ще до того, як він дізнався про її стосунки із Джеком Кеннеді. По-перше, вона набралася нахабства зазирнути у найпотаємніші справи ФБР, коли взяла інтерв’ю у двох найближчих однодумців Гувера — його заступника Клайда Толсона і його персональної секретарки Гелен Ґенді. Інтерв’ю були хвалебними, але портрет Ґенді — «найулюбленішої дівчини ФБР» — виявився зухвалим, а нарис про Толсона з його «блискучою фізичною формою» пояснював причину того, чому номер два Гувера не лише приваблював шефа, а й змушував його заздрити. Якщо Інґа шпигувала, то такими діями вона гралася із ФБР, а Гувер цього не стерпів би.