Звісно, Рузвельт не знав, чи так вже й потрібна справа проти Інґи, але згідно з гуверівськими доповідями виходило так, що це розслідування може дати цікаву, навіть масну політичну інформацію. Іншими словами, це були плітки, головна і всеохоплююча риса політиків під час їхніх кампаній зі збору благодійних пожертвувань чи папірців-наклейок на бамперах. Глава держави любив плітки, а Гувер любив надавати їх Рузвельту (і всім іншим президентам, яким служив) стільки, скільки хотіли почути.
А той дуже хотів слухати, тож справа Інґи постачала йому секретну інформацію про двох публічних осіб, які водночас його захоплювали і хвилювали: Джозеф П. Кеннеді і Бернард Барух. Якщо навіть Гувер починав казати, що стеження за Інґою вже непотрібне, Рузвельт наполягав на його продовженні. Коли під час Першої світової війни Рузвельт служив помічником міністра BMC, він із захватом допоміг встановити жучки в домі Мей Ладенбурґ. Тепер його увага зосередилася на читанні доповідей про розмови Інґи, які вона вела із двома суперниками, котрі при цьому були відомими бабіями.
Рузвельт безумовно посперечався би, чи первинна мета отримання легковажної або іншої, політичної інформації полягала у бажанні Гувера розширити контррозвідувальну діяльність. У 1941 році він міг би довести свої слова, вказавши на факт того, що на східному узбережжі справді діяли справжні нацистські шпигуни. Так, це були не надто професійні ворожі агенти, але вони вже перебували у Сполучених Штатах, і в одній гучній справі навіть задіяли фатальну жінку — саме таку шпигунку, якою, на думку декого, була Інґа.
Розділ 40
«Кілька жовторотиків»
12 грудня 1941 року, того самого дня, коли Френк Уолдроп відвів Інґу і Пейдж Гайдкопер у регіональне відділення ФБР у Вашинґтоні, дев’ять чоловіків і три жінки присяжних у федеральному суді Брукліна визнали винними 14 людей, звинувачених у причетності до нацистської агентурної мережі в Нью-Йорку. Решту 19 членів цієї мережі вже засудили або незабаром засудять за різними звинуваченнями у шпіонажі. Загалом 33 визнаних винними шпигунів присудили до понад 300 років ув’язнення.
Серед них виявилася 24-річна чорнява уродженка Відня на ім’я Ліллі Штайн, названа агентом ФБР «статною, вродливою німфоманкою з гарним почуттям гумору»{514}. Вона отримала 12 років. Штайн, яка зводила кінці з кінцями, працюючи оголеною натурницею і проституткою, виправдовувалася, що погодилася працювати на Абвер (німецьку військову розвідку), рятуючись від концентраційного табору.
Штайн була здебільшого зв’язковою для своїх співвітчизників, але також мала ходити нічними клубами, шукаючи чоловіків, які могли вибовкати пару військових таємниць у ліжку. ФБР вразила кількість її коханців, серед яких були боксери, гонщики і молодий американський дипломат Оґден Хеммонд-молодший. Хроніст цієї історії зазначив, що стосовно ролі Штайн у агентурній мережі «ФБР здебільшого цікавили записи її любовних утіх»{515}.
Незабаром такі записи стали основною справою агентів ФБР, що стежили і за Інґою. Така нестача професійної уваги не дивує. Хоча популярні автори детективів на кшталт Яна Флемінґа чи Джона ле Kappe зображали шпигунів інтелектуальними і фізичними суперменами, насправді ж на початку Другої світової війни в розвідках по обидва боки працювали погано підготовлені дилетанти.
Групу, до якої входила Штайн, викрила не прекрасна робота детективів, а один з її членів, чоловік на ім’я Уїльям Сіболд, який також заявляв, що Абвер шантажем змусив його займатися шпіонажем. Сіболд видав себе і запропонував бути подвійним агентом, але ФБР не вірило, доки той не зняв з руки годинника, не відкрив його і не дістав звідти п’ять маленьких фотографій, на яких під мікроскопом можна було прочитати накази отримати американські військові таємниці{516}.
Після того як ФБР призначили головним органом американської розвідки у Західній півкулі, Гувер побоювався, що багато з агентів, особливо новачків, виявляться непридатними для контррозвідки. З наближенням війни кількість агентів Бюро майже подвоїлася — до 1600. Такий швидкий набір перевищив здатність ФБР правильно оцінити кандидатів. «Ми точно набрали кількох жовторотиків», — визнавав Гувер. І зробити їх професіоналами теж було неможливо. Фактично не існувало навчання контррозвідці, бо в самому ФБР працювало дуже мало досвідчених у цьому працівників{517}.