Біля кухні присіли. Перегуда на щит «Приватна територія. Стріляємо без попередження» показав.
— Твоя робота?
— Подумав… У Карасівці про наш із Валєрчиком договір знають. Не поткнуться, бо я їм руки обламаю. А чужі й не здогадуються. Подумав: хай висить, щоб як хто довбонутий хутором їхатиме, прочитає і не полізе по обійстю шастати, поїде від гріха подалі.
Іван засовався. Дістав з-за пазухи гроші, простягнув Перегуді.
— Тут гривні, які Валєрчик мені дав, щоби я за подвір’ям вашим наглядав.
— Так ти ж наглядав. Щит он намалював. Нащо віддаєш?
— Як «нащо»? Ми ж із Валєрчиком як домовилися. Що я ваш двір рік охоронятиму. Поки він з армії не повернеться. А тут — ти. Ні, Богу хвала, що тебе випустили, але мені тепер ніби й нема за що гроші брати.
— Хоч частину собі залиши.
— Вони тобі зайві? Бери! — сказав Іван. — Воно ж як: сьогодні я тобі допоміг, завтра — ти мені.
Перегуда кивнув-погодився. Сховав гривні в кишеню, налив по чарці.
— Дякую, Іване, — чарку підняв. — Слово даю: не забуду, що ти теє… людина.
— То таке! — Іван випив, на Павла скоса глянув. — Бабцю шкода. Згинула десь.
— Жива.
— Звідки знаєш? У поліції сказали? Шукають її?
— Ніхто її не шукає, крім мене, а я теє… шкірою відчуваю: десь вона є. — Перегуда знову налив, чарку підняв. — За що вип’ємо?
— Як «за що»? Щоб за своє думав, своє робив! І бачив, що є головним! От ти повернувся і одразу за прибирання взявся. А хіба то головне?
— А що головне?
— Документи. Чи ти їх за собою тягав? Паспорт, папери на дім, землю. Певно, все в хаті зберігалося, згоріло, відновлювати треба, а то морока.
— Упораюся, — відповів звично, та подумки погодився: ще й яка морока! Майже щодня доводиться в райцентр мотатися.
Аби не палити соляру задурно, Перегуда так постановив: коли назбирається мішків зі сміттям на повну «Ниву», завантажувати автівку під зав’язку, везти сміття на звалище, яке якраз на півдорозі до райцентру, а вже після того на звільненій від мішків автівці — в райцентр, по установах, де мали б бодай із співчуття до погорільця відновити його документи швидко і без тяганини. Та співчуття гальмувало перед дверима кабінетів державних установ, як перед залізною стіною, нудилося в коридорах, де такі самі, як і Перегуда, прохачі покірно вичікували своєї черги.
Не психував, наче біганина по кабінетах не варта його нервів. Сам не розумів, чому не психує: як відрізало! Після обіцянок вирішити питання «вже наступного вівторка, бо прийомний день один на тиждень — вівторок, а в інші дні — робота з документами» щоразу виходив у теплий день, знав, що скерує «Ниву» не коротким шляхом через центр. Ні. Зробить гак, щоби повільно проїхати повз дім нотаріусихи Тасі. Косуватиме у вікно, дивні думки заливатимуть душу, тільки одного не вимагатимуть — щоби зупинив автівку, пішов до Тасиної хати, стукнув у хвіртку.
Ох, та Тася! Ніяк не йшла з думок!
Після повернення Перегуди на хутір місяць минув: уже подвір’я чисте, прибране, уже в центрі кілками означене місце під фундамент нового дому, вже двійко найманих закарпатців разом із хазяїном рити його почали, а Перегуда і досі не перетнувся з Тасею. Спершу думав: дізнається, що Павла звільнили, примчить на хутір. А далі — як вийде, бо лиш одне точно знав: не дорікатиме, не сердитиметься. Може, покаже на середину обійстя, де невдовзі виросте новий дім, мовить: нове життя, нова хата, все для тебе, Тасю! Та час біг собі, а Тася так і не з’явилася на хуторі. Тільки раз Перегуда помітив біля двору жіночу фігуру. Захвилювався, кинув лопату, пішов до хвіртки. Тася?
Біля хвіртки стояла Галя Шовкоплясиха. Очі збурені, лице побите, та не прибите — гордовите, нахабне, наче не синці, а сині ордени на щоках. Хусткою вже не прикривала: нема чого соромитися жінці!
Став за метр від карасівської ґаздині. Глянув на неї.
— Б’є? — спитав.
Розсміялася.
— Перегудо! — вигукнула зверхньо. — Знаєш, хто твою хату підпалив? Я!
Йому — кров у скроні: загула, забила. Ухопити ту шльондру за грудки, шарпонути так, щоб аж не встояла. Крикнути: «Ах ти ж, паскудо! Та я тебе…»
На Галю глянув: крізь сині ордени — біль тече, синім лицем додолу стікає.
— Галю… — видушив. — Що? Геть погано?..
— Не дочекаєтеся! Хай вам погано стане! Вам!
— Кому це «нам»?
— Усім мужикам! Усім, хто квітку зросить і думає, що після того її в землю втоптати можна! — вигукнула, наче знала, що жив на світі французький льотчик Екзюпері, книжку про принца читала.