— Хлопці, тут таке діло. Дякую за все! На совість працювали. Далі сам, — власноруч зачинив ще одні двері.
Нема куди більше поспішати. Мріям кінець.
Частина третя
1
До мене більше не приходять сни. Щезли з тої карколомної весняної ночі, коли Блек перетворився на Тимура, зрадив і назавжди викинув мене з найманого кубельця на вулиці тупих довірливих Ентузіастів, а брат провалився у невідомість разом зі своїми ротвейлерами.
Чому тоді я не вчинила ґвалт на Русанівських садах: не стукала до сусідніх дач, аби розпитати, що сталося з Ромкою, собаками, чому не викликала поліцію? Теж із собаками! Як злодюжка, тихцем просиділа на порожній холодній дачі до ранку і, хоч разів двадцять діставала мобільний, щоби зателефонувати братові (бо що ж логічніше, якщо ти хвилюєшся за близьку людину?), так і не зробила того. Боялася пропустити дзвінок від Блека? Собі не збрешеш: боялася пропустити дзвінок від Блека. Блек не подзвонив.
Уранці шлунок скрутився у спазмах від голоду, смикав: ти ж від учорашнього ранку нічого не їла! Брьохала з Русанівських садів у бік метро, їла очима все, що повиносили ранні вуличні торгівці: запашні пиріжки, хрусткі горішки, солодкі яблука, солоні огірки, навіть сушену шипшину. Відчувала не тільки запах, — смак. І спитати б: чому не підійшла, не купила собі поїсти? Сунула все швидше до потягів метро, ніби саме перебування на Лівому березі — гірше за голод, просто смерть. Тільки скиглила пошепки, намагаючись втиснутися у переповнений вагон:
— Ой, мамо…
У мене дивні стосунки з мамою: ми співіснуємо, як дві окремі, але пов’язані нерозривним зв’язком планети. Я приймаю і погоджуюся з логікою, за якою вона вибудувала не тільки власне життя, але й наші: тата, моє, братове, бо її спосіб життя не міг не позначитися на нас. Мама — головна, лідер, командир, ватажок. У свої п’ятдесят шість вона завжди в формі: струнка, підтягнута, доглянута і так фанатично націлена на результат, що це не може не викликати поваги. Мама займається йогою, бігає, — але виключно з шостої ранку до сьомої. Потім півгодини на вмитися-намалюватися, поснідати чимось корисним — і вперед: фах звичайного психотерапевта мама давно розширила до поєднання консультацій у приватній клініці з семінарами про здоровий спосіб життя, авторськими методиками досягнення гармонії в перенасиченому інформацією світі, приватними прийомами і навіть цілительством, яке відкрила в собі кілька років тому. Може, мамині успіхи свого часу спровокували мене на те, щоб і самій зорганізувати тренінги з комунікацій і формування особистості? Бо мама би помогла?
Мама ніколи:
— не відмовляла в допомозі, але і не пропонувала допомогу сама;
— не оцінювала критично чи схвально мої наміри, лише радила оцінити їх самій;
— не вчила мене куховарити, але куховарила сама;
— не обіймала, хоча інколи могла присісти поряд, покласти руку на моє плече, але щоб пригорнути мене до себе, як найдорогоцінніший скарб, — ніколи;
— не втручалася в моє особисте життя. Просто ніколи.
У свої тінейджерські роки ми з Ромкою дуже тішилися з того. Особливо з останнього пункту, бо дурні наші вибрики зупиняли не батьки, а відчуття самозбереження і страх. Звичайно, взагалі без дурних вибриків не обходилося, та, на відміну від наших друзів, батьки яких брали на себе тягар наслідків тих косяків, нам із Ромкою доводилося самим відповідати за свої вчинки. І коли тато, наш мудрий, врівноважений тато, натякав мамі, що треба більше втручатися в наше з Ромкою життя, мама завжди відповідала:
— Стасе, ми власним прикладом показуємо, що вважаємо гідним життям.
— Ліно, думаєш, у них вже вистачає досвіду, аби порівнювати своє життя з нашим? — питав тато. Він зажди називав маму Ліною, хоча повне її ім’я Евеліна. М’яке, ніжне ім’я, у якому відсутні загрозливі гар-р-р-рчливі та зміїні ш-ш-ш-шиплячі звуки, та в перекладі з давньоєврейської, як не крути, Евеліна — «життєва сила». Батьки моєї мами з іменем для доньки не промахнулися.
— У них вистачить розуму! — Мама була дуже високої думки про наші з Ромкою розумові здібності.
Тато погоджувався. Він завжди погоджувався з мамою, і до часу я жаліла його, бо скидалося на те, що тато у всьому залежний від неї. Не розуміла чому. Заробляв пристойно і теж фанатично віддавався інженерній роботі на оборонному підприємстві, хоча оцінити його здобутки я не могла, бо жодного разу він не поділився подробицями своєї діяльності. Тс-с! Ані слова! Військова таємниця. «Може, тато слабкодухий і йому так просто зручніше? — розмірковувала. — Чи підсвідомо відчуває, що мама сильніша, цілеспрямованіша. Не він веде! Його ведуть, а для чоловіка то, певно, така штричка в серце! Бідний тато!» Та одного разу, ще в студентські роки, коли перед сесією ніч просиділа над конспектами і перед світанком пішла на кухню заколотити собі кави, мимохідь зупинилася біля прочинених дверей батьківської спальні. Вони спали. Не дупами одне до одного, хоча, чесно кажучи, в ті часи я легковажно вважала, що після трьох-чотирьох років шлюбу всі подружні пари так і сплять. Тато лежав на спині, відкинув одну руку, щоби мамі було зручніше причаїтися на його плечі. Другою рукою обіймав її, і так спали. І я подумала, що, може, ми з Ромкою геть не знаємо наших предків, бо ніколи не бачимо їх такими. І потім, уже з незрозумілого спротиву і зацікавленості, разів сто знаходила привід зазирнути до батьківської спальні, і щоразу просила їх подумки: тільки не дупами, не спинами дивіться одне на одного!