Не встигаю відреагувати, хоча подумки навіюю собі: забути, я тут задля іншого! Пані Півник клекоче обурено, оперативно вимітає з кабінету бойове крило, запрошує мене сісти, бо…
— …Ти дуже вчасно з’явилася, Меланіє! Відчувала, що потрібна саме зараз? Признайся: відчувала?
— Чи могло бути інакше? — мовить мій клятий язик.
— Попрошу секретарку принести нам каву, і почнемо, бо маємо виробити стратегію діяльності бойового крила, а то надважливо! Усі, хто потрібен, на місці. Я! Ти… І Олег.
І тут я зрештою усвідомлюю, що за столом нас троє. Вона. Я. І міцний мужик років сорока з гаком у камуфляжі з так глибоко посадженими очима, що і не роздивитися, якого вони кольору. Та хіба то головне? Наші з ним очі лиш перетинаються, і я зі всією очевидністю розумію: він дивиться на мене так, як дивився Герман, коли подумки вже прийняв рішення будь-що переспати зі мною. «Що скажеш, Мілко? Хочеш?» — промовляють його очі. «З тобою?! Нізащо!» — Мої очі теж не приховують правди.
Відводжу погляд, дивлюся на пані Півник із питанням. Реагує.
— Я ж не відрекомендувала тобі Олега! — підхоплюється. Показує на мужика. — Олег Сікорський! Командир бойового крила «Кресала». Наша стіна, наш щит і меч, наше все.
Ми з «нашим всім» лишаємося вдвох, бо пані Півник раптом обурено знизує плечима і вилітає з кабінету, аби дати прочухана секретарці, яка і досі не піднесла пані кави. Думаю, все це погано, бо знаю, що зараз же запропонує мені Сікорський. Навіть промовляю подумки кілька банальних фраз на кшталт: «Я працювати сюди прийшла» чи «Взагалі-то, я заміжня, просто обручку вдома забула». Та командир вояків «Кресала» раптом підсуває впритул до мене свій стілець. Обіймає за плечі, притуляє до себе турботливо.
— А чого така зажурена? — питає геть не командирським голосом. Спокійно питає, з упевненістю вбити, винищити, викоренити, випалити вогнем будь-яку причину моєї журби.
Не встигаю відповісти: до кабінету спочатку заходить червона від хвилювання секретарка з повною тацею, услід за нею розбурхана пані Півник. Директорка не дуже контролює емоції, ще вся в приємному післясмаку знущань, яких завдала недолугій секретарці, тому і термінову нараду проводить на такій високій істеричній ноті, що де там помітити стільці своїх підлеглих, які чомусь надто близько підсунуті один до одного.
— Час завершувати з наскоками на дрібних зрадників! Це не дає результату, бо справжній результат, якого ми прагнемо, — це резонанс. Потрібен суспільний резонанс після наших акцій, а його немає, — кіпішує.
— А я давно казав! Хіба ми для того створювали бойове крило «Кресала», аби розпорошувати сили на пішаків?! — каже Сікорський.
— Олєжко! Ти маєш рацію, як завжди! — на автоматі вигукує пані Півник, знічується, виправляється, бо вони ж тут не вдвох: оця підстаркувата директорка та стовідсотковий альфа-самець у камуфляжі. — Тобто… Так! Ти дивишся в корінь, — белькоче. — Щось треба робити! Тобто я приблизно уявляла, куди саме маємо спрямувати зусилля нашого бойового крила. Але наші спонсори допомогли зорієнтуватися конкретніше!
Як? Пані Півник випереджає моє здивування, дістає з папки чималий список і раптом губиться, дивиться на нас із Сікорським безпорадно.
— Ви ж розумієте! Усе, що я зараз озвучу, — таємниця. Комерційна, політична, яка завгодно! Вона не має вийти за межі мого кабінету — інакше мені гайки.
— Оксано! Корочє… — Командир знову перебиває пані Півник. Дуже виразно перебиває, підтверджує, що командує не тільки зграєю пацанів у камуфляжі, але і конкретно цією нещасною жінкою, бо, думаю, вона таки нещасна. І, певно, спить із цим Олєжкою.
— Добре, поясню! — наважується пані Півник. Кладе перед нами на стіл довгий список, указує на нього пальцем. — Тут перелік великих фірм і компаній, які дуже-дуже-дуже заважають нашим спонсорам… працювати на благо України, її народу та його світлого майбутнього. Ми ж не можемо цього допустити? Я правильно кажу? І тому перед нами — надскладне завдання. Ми повинні вивчити конкурентів, тобто зрадників і запроданців. Знайти їхні приховані зв’язки з кремлівською хунтою і… припинити їхню діяльність добре продуманими яскравими, резонансними силовими акціями.
— Так, я не зрозумів! А проблема в чому? — знову озивається Сікорський.
— У тому, щоби знайти ті зв’язки з ворожими агентами! Ми ж не гопота якась! Ми всеукраїнська організація! За нами мільйони! Будуть…
— І яка в цьому проблема? — нарешті я теж озиваюся. І мені цікаво: а я тут нащо? У чому моя місія?