— Та в тому, що я продивилася нашвидкуруч інформацію про ці компанії і поки не змогла знайти потрібних нам зв’язків із ворогами! Такі всі патріоти, аж неприємно. Ні, нам це не підходить! Ми тільки на початку великих справ. Прикро буде, якщо не дійдемо до них і зупинимося без спонсорів.
— Дійдемо, — спокійно запевняє Сікорський, скручує папірець. — Я візьму список, — не питає, кладе в кишеню.
— І ти, Меланіє, візьми. — Пані Півник оперативно дістає з папки другий примірник, подає мені. — Ми з Олегом спробуємо викрити зрадників, а твоє завдання: вивчити сфери діяльності перелічених компаній, красиво, переконливо і аргументовано сформулювати, чому ці компанії саме в цих сферах загрожують національній безпеці країни.
— Вона зрозуміла, — відповідає за мене Сікорський, і я дивуюся безмежно, бо саме подумала: якого біса? Не треба мені пояснювати елементарних речей! Пані Півник лиш почала бідкатися, що зрадники — не зрадники, коли до мене вже дійшла суть її меседжу.
— Якщо всі все зрозуміли, працюємо! Згуртовано! Як єдиний оргазм! — Вона хотіла сказати «організм», та допустила досить поширену обмовку по Фрейду. Розгубилася. — Організм! Як єдиний організм! — наголосила збентежено, та, певно, почувалася, ніби в труси надудлила, бо вискочила з кабінету, а я ледве стримала посмішку. І зрозуміла: вона таки спить з Олєжкою.
Міцного командира не пробило на сміх. Здається, він не відволікався на дрібниці, коли бачив мету. Я відчувала метою себе. Уже намірилася встати. Та він знову обійняв мене, не хтиво, не нахабно — обережно. І знову спитав:
— То чому зажурена?
— Вам не однаково?!
Він знову відповів геть не те, на що я очікувала.
— Міл! — сказав. — Тобі треба поїсти і поспати в безпечному місці. Чуєш? Відпочити, відновитися.
— Маячня!
— Їдьмо! Гарантую: повернешся іншою людиною.
Отак просто і скоро Олег Сікорський опинився в моєму житті. Хтось би збоку глянув на все те, здивувався б: ох, швидка! Не шукаю причин власних вчинків. Останнім часом я намагаюся берегти своє життя від думок про життя.
Міл! Він кличе мене виключно так. Не Меланією, не Мілкою. Означив трьома літерами, і хоч у нашому зв’язку не простежується навіть найменшого натяку на чарівну казковість, то таки мило. З дикуватої наради, під супровід підозрілого погляду спочатку пані Півник, потім зграйки хлопців у камуфляжі, які очікували на свого ватажка біля офісного центру, ми разом виходимо на вулицю. Сікорський коротко озвучує пацанам час і місце наступної зустрічі, відчиняє дверцята козирного позашляховика з таким високим кліренсом, що в салон мені доводиться підніматися сходинками, які вислизають з-під черева автівки, всідається за кермо, і за годину я вже стою на березі Десни, найчистішої річки України, приголомшено розглядаю зелені галявини біля річки, ліс, який стелиться за ними аж до обрію. І міцний зруб, що стирчить посеред лісу метрів за п’ятдесят від Десни.
Тут таки класно відновлюватися, думаю.
— Тут класно… — шепочу собі наступного ранку, бо після простої, та чомусь напрочуд смачної їжі (яєчня на салі, хліб) фатально засинаю на дивані, встеленому карпатським ліжником. І сплю майже добу, аби прокинутися і констатувати: як же тут круто!
Сікорський поряд. Стоїть біля дивана, усміхається іронічно — мовляв, я ж казав. А я думаю, що, певно, мені час платити. І немає сил, щоби конструювати фрази делікатно, з тонкими натяками на право відступити, не розраховуватися.
— Сікорський! — з того дня і донині я називаю його тільки так — «Сікорський». — Сікорський, — повторюю, запитую чесно, приречено: — Ти хочеш переспати зі мною?
— Ще встигну. Поки не дуже збуджуєш.
— Ну дякую! — ображаюся. І радіти б, та я гніваюся.
— Міл, ти — ТТ з порожнім магазином. Ясно?
— Що за маячня!
— Тихо, дівчинко. Що за істерика? Поживи тут трохи. От побачиш: скоро сама захочеш.
— Тебе?
— А ти бачиш тут іще когось?
— Сікорський! Я ніколи не захочу тебе! Навіть на знак вдячності. І альтернативи в тебе немає, можеш лише зґвалтувати мене.
— Добре, я тебе зґвалтую, — просто відказує.
Підходить до дивана ближче, підсідає до мене.
Лякаюся:
— Ні, ні!
— Ти ж сама запропонувала! — Сікорський не нападає, обіймає мене за плечі, притуляє до себе, втягує носом запах мого волосся, заводиться-признається. — Який чоловік відмовиться від такої пропозиції? Тільки імпотент чи підар. А я не імпотент. І не підар. Тому…