3
«Кресало» заковтнуло мене. У його нутрощах не існувало мрій про вічне кохання і страхітливих снів, лише прагматична реальність. У цій реальності міцний альфа-самець крутим позашляховиком відвіз мене в круту комфортну студію. Скажіть! Хіба краще пливти з утомленим, зарозумілим, звихнутим на дивних фантазіях супутником у хиткому човнику чорною безоднею Дніпра в нікуди, ще й присягатися собі, що пройдеш із ним цей шлях до кінця? Усі знають правильну відповідь. Я збираю гроші на «Мікру»! Чуєте, уже майже зібрала! Лише за три місяці, та, приміром, якби наважувалася красти більше спонсорських коштів, уже б сиділа за кермом. Та мій крутий альфа-самець Сікорський більше за мене розуміється на реальності.
— Міл, стоп! — попереджає вчасно. — Не поспішай, ще встигнеш. Ми ж «тільки на початку великих справ».
— Ок! — погоджуюся.
Як не погодитися? Хай у нашому зв’язку немає навіть натяку на краплю емоційної романтичності, зате командир турбується про мене. Регулярно покращує моє фізичне самопочуття і самооцінку якісним сексом, не бере грошей за проживання в студії поблизу Дружби Народів, хоч я і пропонувала, не забуває забити холодильник продуктами і навіть зупиняє, якщо я раптом втрачаю береги і відчуття реальності, починаю надто активно мріяти, бо хто сказав, що варто мріяти лише про вічне кохання? Приміром, я нині мрію про власне авто, хоча не дуже і пам’ятаю, чому так мріяла про нього раніше. Мандрувати збиралася? Аж до Китаю і Японії? Сікорський упевнений, літаком доцільніше.
— Тільки дурні обирають довгі шляхи до мети. Навіть у снах нормальні люди літають, а не псують собі ніг, а тачкам шини, — іронізує.
Я більше не бачу снів. Хотіла б запевнити: люди, що існували в моєму житті ще тоді, коли жила на Лівому, на вулиці тупих довірливих Ентузіастів, — теж щезли назавжди, стерті, забуті. Та вимушена визнати: реальність не робить настільки щедрих нематеріальних подарунків. Пам’ятаю їх усіх, хоч давно не бачила. Маму з татом, Ромку з Брайаном і Брукс, діда Реформаторського, Валентину та її дочку, Діну, Германа, Ульку і його, Блека. Навіть Лесю Ігорівну не забула. Подумки давно поділила їх на дві різновеликі групи. У першій батьки, брат із собаками, волонтери, Діна, старий нотаріус. Мені шкода їх, дуже шкода. У групі смертників: Леся Ігорівна, Герман, Улька і він, Блек, — слабкодухі зрадники, пристосуванці і покидьки! Хіба таким місце посеред людей?
Питання не дає спокою, бо так і не розумію, що робити зі смертниками. Згадую нотатки діда Реформаторського, наче там відповідь. Навіть вирішую полазити Інтернетом, аби зрозуміти: Улька поширила маячню діда Реформаторського? У мережі — ані згадки про революційні ідеї старого нотаріуса. Не можу повірити. Знову занурююся у віртуальний світ, признаюся собі, що в дідовій маячні сяяли діаманти окремих думок. Приміром, про те, що людина має пройти лиш одну ініціацію: на здатність бути справжньою людиною. І хай би всі почитали, задумалися, бо я, наприклад, почитала, задумалася і розумію тепер: пройшла випробування, людина — на всі сто! Бо тільки справжня людина може так відчайдушно ненавидіти зраду і так активно намагатися її вбити.
«Вбити…» — думки вихлюпуються в єдине актуальне слово, та розвинути його до вагомого речення чи, приміром, гасла не вдається. У скляній шпаківні офіса «Кресала» до мене підсідає пані Півник, нахабно клює гострим поглядом мої очі.
— Меланіє. Поговоримо? — чи то просить, чи то наказує.
Розмова починається в чарівній кав’ярні за квартал від офіса, і вже те одне інтригує: пані директорка теревенитиме про щось вкрай втаємничене? Ух, як цікаво!
— Що сталося? — питаю з обережним співчуттям, бо бачу: пані розгублена, сіпається, безбожно псує ложкою шедевральне тістечко, яке стоїть перед нею на столику. Своє я вже з’їла.
— Така делікатна тема. Навіть не тема — жіночі секрети.
— Ваші?
— Боронь Боже, ні! Не мої! — відпасовує надто швидко.
«Твої!» — зухвало констатую подумки, навіть усміхаюся — теж подумки, бо знаю, про що йтиметься. Альфа-самець Сікорський ще після першої нашої близькості в мисливській хатинці на Десні байдужо признався, що час від часу спав із пані Півник. Правда, так уже не напружувався, у хатинку за місто не вивозив. Та й нащо, коли в кабінеті директорки двері зачиняються зсередини, а волати від збудження і тим привертати нездорову увагу колег пані Півник не наважувалася, а от папери від ії пристрасті хронічно страждали, бо полюбляла розлягтися на столі посеред текстів патріотичного змісту. І коли я спитала коханця, чи вистачить його на двох, він лише усміхнувся іронічно: «Міл! Ти адекватна? Нащо мені та шмаркля? Тепер у мене є ти». Шмаркля, певно, щось винюхала, хоч ми з Сікорським поводимося, як розвідники у ворожому таборі. І тепер погрозами або подачками спробує умовити мене відступитися від командира, щоби вона могла і далі отримувати на робочому місці не тільки моральне і матеріальне, але і сексуальне задоволення.