— Чиї ж жіночі проблеми вас так розхристали? — намагаюся бути ввічливою, тактовною. — Сподіваюся, не мої, бо в мене — ніяких проблем.
— Лесині! — каже, і мені здається, що вона просто насміхається з мене. — Лесі Ігорівни, — уточнює, аби я нарешті допетрала, про яку саме Лесю йдеться.
Уже не чекає від мене питань. Розкриває карти, і за десять хвилин із плутаної її балаканини вимальовується чітка картинка. Справи такі: пані Півник дружить із Лесею Ігорівною, тому і повірила рекомендації подруги, коли зголосилася прийняти мене в дружну сім’ю «Кресала», бачить, що я дуже задоволена роботою в перспективній організації, сподівається, що віддячу за це, бо хоче попросити мене про особливу послугу. І не заради себе! Заради подруги Лесі Ігорівни!
— Леся просить, щоби я прослідкувала за її чоловіком. Хоче знати, чи не зраджує. Я їй відмовити не можу. Але і покинути роботу заради неї не можу! Як? Я ж директор! На моїх плечах — всеукраїнська громадська організація! Я то у спонсорів, то на виїзних акціях, то по регіонах.
— Це правда, — погоджуюся, бо особливо задоволена роботою в «Кресалі» в ті дні, коли не перетинаюся з пані Півник.
— А ти, Меланіє, змогла б витратити трохи свого часу і простежити за Лесиним чоловіком. Врешті-решт, не забувай: Леся Ігорівна тобі допомогла працевлаштуватися! А я роблю все, щоби ти затрималася на цій роботі!
— Я пам’ятаю добро, Оксано Петрівно, але вибачте, де мені шукати Лесиного чоловіка?
— У «Кресалі»!
— Чоловік Лесі Ігорівни у нас працює? — щиро дивуюся. — І хто з кресалівських мужчин — її чоловік?
— Олег Сікорський! — із ноткою жіночої туги в голосі відказує пані Півник.
На мить мене паралізує. Нащо ж ти так нахабно брешеш, курко?! Мене не дивує те, що в Лесі і Сікорського різні прізвища: скрізь і всюди! Не втрачаю свідомості від сорому перед колишньою колегою, було б перед ким. Я просто не вірю! Тому що — хатинка! Чоловік Лесі Ігорівни торік украв дитячі гроші і купив собі хатинку! А хатинка Сікорського на Десні має вже років п’ять від народження, бо командир бойового крила «Кресала» порозвішував на її стінах не тільки мисливські трофеї, але й фотки з будівництва берлоги. Я на власні очі бачила ту хронологію, яка розтягнулася на пару років, бо Сікорський вимріяв собі втіху і втішився лише тоді, коли навіть килимок у ванній відповідав мрії. Бо мрію неможливо купити! Її можна лиш побудувати! І я не про хатинку, до речі.
— Сікорський? — видушую. — Добре. Спробую зрозуміти його пріоритети, — відповідаю нейтрально, бо ще не вірю. Щось тут не те! Сікорський, певно, навіть не знає Лесі Ігорівни, а от пані Півник добре знає. Знає, тужить, забути не може. І вже зрозуміла, що в Сікорського є інша. Не здогадується, що інша — це я. Чи здогадується і зараз тупо підставляє мене?
— Які ще пріоритети, Меланіє?! Я хочу знати ім’я тої шльондри! — У директорки не вистачає розуму шифруватися віртуозно. Правда проривається відчайдушним «я».
— Добре, — заспокоюю її, водночас перевіряючи власні версії. — Як щось вивідаю, то зателефоную Лесі Ігорівні.
— Ні в якому разі! Якщо в Олєжки дійсно є якась лахудра, то лише я зможу повідомити це Лесі делікатно. Ми ж близькі подруги! А ти хто? Ніхто! Прослідкуй за ним, потім мені все розкажеш. Тільки мені! Зрозуміло, Меланіє?
Щось тут не те! Нахабно курю в комфортній студії, наче в моєму глухому куті занадто багато свіжого повітря, а то небезпечно. Усе намагаюся скласти пазл, та окремі частинки єдиної картинки розлітаються від німих питань і я не бачу нитки, за яку варто смикнути, щоби ті запитання зникли.
— Сікорський! Година «Х»! — кажу коханцеві, коли пізно ввечері він приходить до мене після успішного підпалу дверей одного з телеканалів і організації біля нього наметового містечка.
— Година «Х» — це коли треба «робити ноги», — відповідає іронічно. Він іронічний. У ньому це подобається мені найбільше. Але ж і я не тупа.