— Забудь! Ховайся!
— Не можу!
— Чому?
— Тут не моє місце! Чуже! — кричу я страхові.
— І що?
— Тільки в своєму місці можна надійно сховатися! У своєму! Я пошукаю своє…
І знову я в тому клятому чорному коридорі. Суну до дверей, бовтаюсь у власних сумнівах: чи дійду до свого місця? А воно де? Може, варто було дослухатися до власних страхів?
Крики не змовкають. Я прочиняю двері, визираю на вулицю, та бачу тільки безпорадну метушню розгублених людей. Раптом із хаотичного натовпу стрімко вибігає мужчина, мчить у бік салону. Мужчина молодий, у нього блискучі чорні очі, біла майка і жовтий ланцюжок на спітнілій шиї. І враз метушливий хаос набирає конкретної форми: мужчина тікає, відчайдушно намагається врятуватися, та це майже неможливо, бо за ним женеться озвірілий розлючений натовп.
Ми зустрічаємося поглядами лише на мить. Чорні очі кричать:
— Врятуй! Благаю!
— Як?!
— Сховаюсь у салоні, добре? Інакше вони мене вб’ють.
— Ховайся! Я не можу заборонити тобі тут ховатися, — пояснюють мої очі. — Тут не моє місце. Я тут не хазяйка.
Він стрімко прослизає в салон. У чорний ієрогліфічний коридор і далі, далі. Я більше не бачу його, але знаю: він усередині, і це дуже, дуже небезпечно для мене. Смертельно небезпечно! Бо ж він може бути злодієм, шахраєм, убивцею. Варто мені вслід за ним зайти в чорний коридор і зачинити двері, як він уб’є мене. Точно вб’є! Бо ж ми розмовляли. Очима. І я тепер ніби причетна до всього, що накоїв мужчина. І я чомусь впевнена: він — не жертва, він таки скоїв щось дуже огидне, раз розбурхав стільки людей.
Я намагаюся зрозуміти: що ж мені тепер робити? І геть гублюся від страхів. І бовтаюся біля розчахнутих дверей, як поміж двох світів, на сходинках — у найнебезпечнішому і найбезглуздішому місці, наче саме воно і є моїм місцем.
А навколо кружляє розлючений люд. Хижо шкіриться, шукає свою здобич, шукає. Розтікається простором, засмоктує у натовп все нових і нових учасників так фатально, що відчуваю: скоро мене теж затягне в той натовп. Наче тільки там, у натовпі, можна надійно сховатися. Від натовпу. Та раптом повз агресивне хвилювання до салону спокійно йде хазяйка салону, усміхнена темноволоса дівчина. Спускається сходами, і моя присутність її аж ніяк не дивує. Каже мені:
— Треба зачинити двері і вікно.
— Тут є вікно? — питаю, мов із конопель. І бачу поряд із важкими дубовими дверима вузьке готичне віконце.
— Звичайно, — усміхається дівчина, починає опускати важкі жалюзі, а вони не піддаються.
— Допоможеш? — просить мене.
Я чую не тільки її. Розлючений натовп кружляє-нишпорить зовсім поряд.
— Він десь тут! Зовсім поряд! — сичать люди.
— То допоможеш? — спокійно перепитує дівчина.
Я б допомогла, та в мене на пальці без імені — ідіотська каблучка з пласким синім каменем. І сором, якщо хазяйка салону побачить її. Ще подумає, що я злодюжка, що вкрала каблучку! І я не допомагаю.
— Не можу! — відказую розгублено. І навіть роблю три кроки сходами наверх, до натовпу, подалі від дівчини. Щоби вона не помітила на моїй руці каблучки з салону.
І я не допомагаю. Кажу щось пусте, непотрібне і неважливе. А потім — важливе.
— Там, у твоєму салоні… Певно, за килимками сховався мужчина з такими блискучими чорними очима, що я зроду-віку не бачила таких блискучих чорних очей. Він, певно, жертва. А може, навпаки — злочинець. Знаєш, такий: ніж за пазухою, хижі наміри, холодне серце.
Темноволоса дівчина відмахується легковажно:
— Усе гаразд.
Нарешті опускає жалюзі, ступає в чорноту вузького коридору, тримається за двері, озирається до мене:
— Ти зі мною? Чи посеред цього всього залишишся?
І не питає: а ти хто така? Як ти в моєму салоні опинилася?
— Я… тут! — відповідаю розгублено, опускаюся на сходинки — і не в салоні, і не з натовпом. Завмираю.
Важкі дубові двері зачиняються. Розлючений натовп, так і не знайшовши втікача, громить усе навкруги, а я забуваю про розгніваних людей. Сиджу на сходинках, думаю про темноволосу дівчину. Вона… недовго проживе. Бо хіба можна бути такою легковажною?! Впускати до себе будь-кого, допомагати, ховати? Ще й посміхатися при тому! Не можна посміхатися кожному зустрічному! Це небезпечно, тому вона таки… недовго проживе. Її згубить молодий мужчина з такими блискучими чорними очима, що їх не забути. Ніколи не забути. У чорному коридорі налетить на дівчину, вчепиться в неї, потягне до зали, де байдуже сяє електричний день. Потягне, аби роздивитися, бо тим чорним очам треба бачити здобич. Вона не встигне вимовити ані слова, бо він схопить дівчину за шию… Душитиме до хрусту кісток, по-звірячому затято. Вона вже перестане дихати, а він все душитиме і душитиме її, аж поки сам не знесилиться вкрай. Тоді відштовхне недвижне тіло, втомлено сповзе по стіні на підлогу, тремтячою долонею зітре щедрий піт з чола і знай шепотітиме: «А що такого я зробив? Що вам усім взагалі від мене треба?!» А коли перепочине і заспокоїться, вхопить темноволосу дівчину за ноги і чорним коридором потягне до виходу. До важких дубових дверей, і тут залишить — ногами до виходу. А сам просто розчахне важкі дубові двері і назавжди зникне. А згодом, може, зовсім скоро, за годину чи дві, до салону залетить зграйка радісних людей, аби надихнутися хенд-мейдом і атмосферою, штовхоне важкі двері і перше, що побачить на підлозі в чорноті коридору, — важкі черевики підошвами до світу Божого. Не порожні черевики.