— Врятував звичайного безпритульного пса, — чую Діну. Вона читає мої думки?
— Квіти встигну купити? — дратуюся. І через те спілкуюся з Діною її ж дивним способом. Кидаю кінчик довгого логічного ланцюжка, спостерігаю, як скоро розплутає.
— Герман загинув тої ночі, коли на підлозі з’явився нерівний контур білим і на ранок після якої я побачила те місце трагічним і розмалювала стіни в кров.
Ще тоді?.. Мій сон тільки торкнувся Германа, і тої ж ночі він загинув?
Німію. Забуваю дихати. Дідько, як же страшно за себе! І вже хочу прощатися, бігти геть, бо не до спогадів, не до пошуків арт-салону зі сну, — реальність вимагає віддати готівку соратникам по суспільній активності. Та ноги несуть за Діною, повертаємо за ріг, і Діна зупиняється біля звичайної п’ятиповерхівки. Ніяких напівпідвалів, ніяких сходинок униз. Перший поверх фасаду різниться від інших типових будівель лише дверима, прорубаними в стіні, що ведуть до, певно, не квартири, а якогось іншого перепланованого простору. Діна береться відчиняти надто хиткі, ніяк не дубові, двері, на пласкій поверхні яких висить стильна табличка: «Арт-салон».
Ні! Цей арт-салон не з мого сну. Можна не жахатися, бо тут усе не так, як мені наснилося. Навіть зайду, роздивлюся, чим саме Діна наповнила свій простір.
— Лампочка. — Діна вже вилізла на розсувну драбину посеред світлого просторого холу, бо тут немає ніяких вузьких чорних коридорів, одразу потрапляєш у хол і розумієш: ти в творчих мріях інших людей, тому що хол наповнений не тільки хенд-мейдом — атмосферою.
Веселюся. Вивчаю мрії інших людей. Суну з холу до великого куба основної зали, і вже нічого не насторожує: ані різнобарвні килими, ані пончо, вішаки з якими притулилися до стіни. Хіба тільки в салоні з мого сну продаються пончо? Торкаюся одного, бо впевнена: навіть тактильні відчуття допоможуть відігнати моторошні сумніви. Діна поряд. Торкається рукою пончо.
— Автентичні. Андські, — дублює фразу дівчини з мого сну.
Ні, ні! Не аргумент! За відсутності чорного коридору і важких дубових дверей треба щось більше, ніж «автентичні, андські», щоби я знову повірила, ніби потрапила в арт-салон зі сну. Хай у деформований і невпізнаваний салон, але зі сну!
Випростовую руку, демонструю Діні огидну каблучку на правиці.
— Діно, бачила таку раніше? — в лоба, по суті.
Діна розглядає синю пляму плаского каменю на моїй руці, усміхається.
— Хіба можна забути цю красу? Унікальна річ. Існує в єдиному екземплярі. Її купив у мене старий дідусь.
Діна переводить на мене здивований погляд і, думаю, зараз запитає: «Як? Як це диво опинилося у тебе? Ти ж не вкрала?» Та Діна констатує без краплі сумнівів:
— Ромо-Розо! Ти геть не випадково опинилася в моєму салоні.
Чітка картинка ламається, наповнюється метушнею і мордуваннями, точок відліку нема. Взагалі! Бо салон не зі сну! А каблучка зі сну — з цього, з реального Діниного салону, і сама Діна так схожа на дівчину зі сну! Але ж уві сні мені ніхто не дарував каблучки: я поцупила її!
І що мені з усім тим робити?
— Ясна річ, що не випадково, аби не запізно. — Язик поперед думок. — У тебе ще залишилися портрети хлопців, які загинули в АТО? — питаю, червонію від напруги, бо саме зараз намагаюся покласти на свої плечі вантаж, який погано вписується в мою нинішню реальність.
— Хіба тобі це до снаги, Ромо-Розо? — Діна дивиться в корінь.
Якби ж вона не вимовила «Ромо-Розо»! Якби ж просто спитала: тобі то до снаги? Діні відповіла б інша я: Меланія з патріотичного «Кресала». Не збрехала б, сказала: правду кажеш, Діно, варто добре подумати! Ще зв’яжемося, бо зараз мені час…
— Хіба можна інакше?! — пафосно відказує мій клятий, почасти незалежний від мене язик. А мої кляті руки роблять те, чого я взагалі не чекаю: ні від себе, ні від своїх рук. Вони розкривають кульок із готівкою, демонструють Діні: мовляв, бачиш?! Я не з порожніми руками! Дещо заробила, щоби мати право забрати портрет загиблого воїна і допомагати його сім’ї. Якщо Діна збирається контролювати і перевіряти, скільки саме грошей я віддам сім’ї, то я згідна звітувати.
— Усе справжнє будується на довірі, — Діна повертає мене у свій світ, де не існує бланків звітності. Додає: — Вірю тобі, Ромо-Розо.
Хай уже скоріше віддає портрет, і я побіжу геть, поки не утнула чергової дурні!
…У Діни лишився один портрет. Він тут, в арт-салоні. Діна дістає з полиці полотно формату А-З.
— «Ковбой», — усміхається сумно. Ставить портрет проти світла, завмирає.
— «Ковбой» — це позивний? А як його насправді звали?