— Так у цьому ж головне: не забувати про людей. І тварин. Ніхто цього не робить.
— І ми не робитимемо! — Сікорський уже відійшов від гніву. Обіймає мене, пригортає до себе. — Краще залиш мені контакти того чмошника, який із тебе позбиткувався.
— Якби в мене були його контакти, я б сама давно його знайшла, — брешу перелякано, бо що завгодно, навіть плюнути в лице Блекові, але не вбивати. Навіть у хвилини найчорнішого гніву страшуся уявити, що його вже нема.
— А як його звати? Ім’я, прізвище. За прізвищем знайду. Не проблема!
— Богдан, — белькочу. Ціпенію, думки метушаться, і, поки шукають рятівну відповідь, язик ляпає: — Нечай.
— Нечай? Ти теж Нечай, Міл!
— На цьому і зіграв. Казав: ми з одного дерева, одне ціле…
— Добре. Відрубаю від тебе ту гілку!
— Ні! Не треба!
Сікорський дивиться на мене іронічно.
— Любиш його?
— Любов — привілей вільних, — бурмочу. — А я хіба вільна? Я… в «Кресалі».
Сікорський не готовий до філософських дебатів. Дає добу. Прийти до тями, проаналізувати косяк, повернутися до роботи. Навіть пропонує ключі від мисливської хатинки на Десні, та я настирно повертаю його до головного.
— Пообіцяй, що не зашкодиш людині на ім’я Богдан Нечай! Залиш його мені! Чуєш, Сікорський?! Він мій!
Сікорський хапає мене за руку, смикає до себе.
— Міл! Зараз не я відрубую від твого дерева гнилий відросток. Зараз ти сама пиляєш гілку, на якій реально сидиш!
Крапка. Це крапка? Сікорський погнав керувати «Кресалом», а я все намагаюся втямити: крапка?.. Геть із патріотичної організації, зі студії, де живу на халяву? Маю повернути коханцеві і макромрію — синю «Мікру» з лише кількома тисячами кілометрів пробігу?
— І грошей майже не лишилося.
Перераховую бакси з пакетика: тисяча триста.
— Сікорський, ти покидьок! — психую, бо мало б залишитися більше. Значно більше!
Круто він мене покарав! Кидаю гроші в сумку: стійка телевізора — розкрита явка, більше не знадобиться. Хочеться курити і пити каву, — Джармуш! — та руки знаходять іншу роботу: дістаю з антресолей велику дорожню сумку, кидаю в неї спочатку ноут, потім «Нікон»… Зупиняюся, бо розумію: за міцного альфа-самця з халявною хатою та безліччю інших матеріальних вигод у мене ще вистачає снаги поборотися, але, поки буду поряд із Сікорським, поки цікавитиму, вабитиму, навіть дратуватиму, в периметрі його впливу (читай — у цілковитій небезпеці) залишатиметься далекий від реальності мрійник, який спустив на воду хиткий човник, і захиститися від командира «Кресала» йому не допоможуть ані чуже ім’я, ані моє прізвище. Сікорський знайде його. Не заради мене — аби потішити власну пиху.
— Що мені до Блека?! — бурмочу. — Забути! Ніколи не згадувати! Навіть подумки, бо на ображених возять не тільки воду! Усе, що бачать, скидають на спину! А мені б уже розігнутися, вирівняти спину. З ким, як не з Сікорським?
Викидаю з сумок речі: дарма я зайшла до Діни в арт-салон. Ставлю ноут на стіл: дарма взяла портрет Толі Овчаренка, попхалася з ним на вулицю Віфлеємську. Курю: занадто багато повітря раптом завелося в моєму глухому куті. Та головна думка продовжує їсти мозок: поки я з Сікорським, Блек у небезпеці.
…Коли пізнього літнього вечора Сікорський з’являється в студії поблизу Дружби Народів, мої речі складені, замкнені в сумках.
— Я ж тебе правильно зрозуміла? — показую коханцеві на повні сумки.
Сікорський — просто Бог! Відповідає сентенцією, яка, на мою думку, не могла народитися в його голові апріорі.
— Себе правильно зрозумій, Міл! І все стане на свої місця.
Справді?!
— Справді? — перепитую, як тупа. — Тоді… піду.
І йду. Зупиняюся біля дверей, кладу на поличку ключі від «Мікри».
— На роботу завтра не виходити?
— Нє-а! — хитає головою Сікорський.
— Прощавай, — бурмочу, і мій клятий язик додає: — Було кльово.
Тепла ніч не гріє. Не гріють сумки, якими обвішана, як безхатьки, що вони тягають на собі все, що мають. Чим я інша? Нічим. Усе моє — при мені. Якщо скинути сумки, — мене самої стане менше?.. Питання. Може, мама знає відповідь?
— Мені до цирку! — керую таксистом, бо маю лише одну точку на мапі, де двері для мене розчахнуть завжди, навіть уночі.
— Мамо, я під домом! У таксі. Винеси двісті гривень, бо у мене тільки бакси, а таксист…
— Зараз вийду.
— Я віддам. Завтра зранку поміняю бакси і віддам, — обіцяю батькам, коли сумки валяються посеред вітальні, мама з татом дивляться на мене з німим питанням, а я сама вже стелю собі на дивані.