— Нема через що хвилюватися, доню, — відказує тато.
— Узагалі нема? Живемо на розслабоні?! — плюю на батьків, ніби вони — причина всіх моїх лузерських втеч.
— Гарних снів, Меланіє, — мама б’є в точку. Не знає, де болить, але інтуїтивно лупить у десятку.
— Краще побажай, щоб завтра настав день, мамо, — накриваюся ковдрою з головою.
Крапка. Більше — ніяких розмов.
7
Я — не я. Не інша я, не нова я, взагалі — не я. Озираюся безпорадно, шукаю точки відліку в бекграунді, та знаходжу лише уривки дурнуватих думок і вчинків. Признатися, тепер мені нема за що воскрешати і любити всіх людей, але і ховати їх сенсу немає: дістануть і з могили. Я — хвіст в ополонці. Окрема одиниця. Бовтаюся. Згадки про власну незбагненну красу, непересічність і високий рівень інтелекту вже не дають колишньої упевненості. Лиш нотатки божевільного нотаріуса Реформаторського нагнітають у мій глухий кут трохи повітря, бо починаю замислюватися над тим, що ідентифікація себе як окремої одиниці вже дещо. Але дещо — це ж частина чогось цілісного? Чого саме? І чи може окрема одиниця сама по собі бути цілісною, якщо вона частина чогось більшого, вагомішого? Що з цим робити? Як зрозуміти? Маю в конкретних відсотках визначити, скільки в мені людського, скільки тваринного і яке начало веде? В цьому ж суть?
Ведусь. Хапаю мобільний, дзвоню старому нотаріусу Реформаторському. Є питання!
— Василь Іванович?
— Василь Васильович, — відповідає енергійний чоловічий голос.
— А Василь Іванович?
— Тато помер.
— Добре… — кажу «добре», а не «співчуваю», «як шкода», «він був чудовою людиною».
Він був чудовою людиною, але, думаю, я правильно прочитала інтонації голосу на іншому кінці дроту. Мені шкода старого, синові не співчуваю, бо синові байдуже, навіть добре. Уже складає у сміттєві пакети батьків мотлох? І грубий зошит з ідеями про вільних людей, які живуть єдиною цивілізацією без кордонів?
— Може, мені треба просто йти? Іти, долаючи кордони, заборони, правила, — шукаю вихід.
Але для цього треба, як мінімум, іти.
Сиджу. Шостий день сиджу в батьківській квартирі. Може, сенс у цьому? Медитації, шлях до нірвани задля збереження власного «я». Чи власне «я» розчиниться в нірвані? Не підходить. Тепер мене чомусь до біса сильно турбує цілісність і неушкодженість власного «я». Та не настільки, аби забути про їсти-пити.
— Вечерятимеш? — Мама — суцільний дзвінкий нерв. — Сьогодні — ваші з Ромою улюблені смажені реберця.
Що з тобою, мамо? А як же принципи здорового харчування? Від згадки про реберця рот наповнюється слиною. Ми з Ромкою таки любили гризти ребра! Аж про брата згадала! І не до ребер заспішила — витягаю з гаманця останню тисячу баксів.
— От, назбирала для Ромки, — брешу мамі. — Він же став дауном?
— Ми впоралися.
— Значить, перебрався в село? Йолоп! Та мені байдуже. Ромчине життя, тож має повне право його калічити! Але для того вам із татом довелося віддати більше, ніж планували. Так? Я компенсую, — настирливо намагаюся усучити мамі бакси.
— Меланіє. Хіба ми з татом користуємося арифметичними розрахунками, коли думаємо, чим можемо допомогти вам? — мама кладе бакси на стіл, на нейтральну територію: ні мені, ні собі.
— Чому б ні? Хоч бачитимемо точки відліку.
Мама не зважає. Мама — суцільний нерв, а я не можу зрозуміти, що саме так тривожить її в мені. І пацієнти не швендяють, як колись. Може, приватні прийоми накрилися і мамі так бракує пацієнтів, що вирішила попрактикуватися на мені? Шкода! Я так сподівалася перетнутися тут із провінційною псевдолесбіянкою, яка брехала мамі, що завітає на психотерапевтичний сеанс зі своєю подругою.
— Куди поділися твої пацієнти, мамо? Порозбігалися? — питаю нахабно. І так соромно. Чому ж не стала хоч на крихту милосерднішою до мами? Звинувачую її в тому, що вкотре моє життя летить шкереберть?
— Тепер я веду приватні прийоми не вдома, — відказує мама. — Орендую кабінет у медичному центрі поблизу Золотих Воріт.
— Чому?
— Хочу, щоби твоя кімната знову стала тільки твоєю, доню. Годі тобі спати на дивані у вітальні.
— Господи, це ж смішно, мамо! Невже ти думаєш, я тут затримаюся надовго?
— Чому ні? Ми з татом і Ромою обговорювали деякі загальносімейні варіанти. На жаль, без тебе, бо ти була недосяжною. Але вирішувати без тебе нічого не збиралися.