Твою ж мать! Заметушився: сьогодні ж знайде альтернативну Павловій надзвичайно могутню чорну відьму (десь же вони є!), віддасть їй шість тисяч баксів: хай переборе закляття Павлової відьми і вб’є Перегуду! Бакси до рук знову взяв, а вони прилипли до Іванових долонь, просяться, віщують: не віддавай, бо до ранку не доживеш! Дружина тебе і без Перегуди ухойдокає.
— Так і буде! — засмутився, аж знову заплакав. — Пропав я. Геть пропав!
А сутінки вже ось. Зараз п’яна дружина повернеться з поминок! Бакси в кульок сховав, застиг: куди від біди бігти, де сховатися? Та коли сердита дружина стала на порозі, підвівся, випнув грудну клітку, як гордий партизан у гестапівській катівні зі старих радянських фільмів.
— Стріляй! — вигукнув, хоч вогнепальної зброї в хазяйстві ніколи не водилося. — Стріляй, паскудо!
— Зараз! — хижо мовила дружина. А вогнепальної ж зброї ніколи в руках не тримала, бо не було за що триматися. Мабуть. Чи Іванова жінка теж від чоловіка секрети мала?
Відскочив до стіни, заволав:
— Присягаюся, до зими замість чотирьох тисяч — шість матимемо! Присягаюся! Я чотири тисячі Тасі Ягольник позичив під великі відсотки! А тобі не казав, бо ти дурна! Тобі курви ввижаються там, де в мене ділові стосунки. А я для сім’ї старався! Для тебе, кобила ти невдячна! Що?! Не віриш? Нотаріусисі подзвони! Завтра, бо ніч уже і ти п’яна!
— Подзвоню! — пообіцяла дружина, та Іван видихнув лише тоді, коли вона вклалася спати і захропіла. Виграв кілька годин часу!
До ранку встиг відіслати Тасі Ягольник сувору есемеску, в якій повідомляв: збрехав дружині, що позичив Тасі чотири тисячі баксів під відсотки. Тож, якщо Іванова дружина про те Тасю запитає, хай Тася підтвердить, якщо хоче, щоб ніхто не дізнався, які вона оборудки з нерухомістю провертає і які скажені гроші за те бере! Трохи подумав і ще одну есемеску навздогін надіслав: «Потопиш човен — сама підеш на дно!»
«І Перегуду треба на дно», — допетрав. Навіть зрадів: ще лишилося клепки в голові! Нащо мотатися в пошуках якихось відьом, власні грошики їм віддавати, просити, щоби знищили хутірського житця? Сам усе зробить. Безплатно. Ані копійки не витратить!
— Уб’ю, — шепотів. — Кілька днів подумаю, як це зробити, і вб’ю. Розберуся з Перегудою, потім подумаю, як до зими шість тисяч баксів собі повернути.
2
Уночі після похорону Сашка Шовкопляса Павло Перегуда теж не спав. Сидів поряд із Галею в дворі Шовкоплясів під виноградом, мовчав. Що казати? Хіба є Галина провина у тому, що чорна смуга в Павловому житті розрослася до величезного чорного поля: стелилося перед хутірським житцем аж до обрію? За що не візьметься, все з рук валиться. З сирами був почав, та скоро зрозумів: без нової сироварні марно метушитися. Ані кількості, ані якості. Хотів було міні-сироварню купити, та для того довелось би брати останні гроші з будівництва. А хіба можна в зиму недобудований дім без вікон-дверей лишати? Кинувся вікна-двері замовляти, виробники такі ціни загилили, що аж загальмував, бо вигідніше було самому їх змайструвати. Тільки того і зробив, що замовив деревину, та і ту треба було чекати, бо її ще мали якісно висушити.
— У літній кухні зимуватимеш? — спитала Галя.
— Давай теє… вдвох перезимуємо, — сказав.
— А свекруху куди? Чи ти мене до себе кличеш разом із Сашковою матір’ю?
— Хай буде собі і баба.
— Тоді сам до нас перебирайся. Одному мужикові легше з місця знятися, ніж двом бабам разом із їхнім мотлохом. І хата в нас нормальна. І асфальт.
— Не можу. Робити щось на обійсті треба, бо скоро Валєрчик повернеться, а мені і постелити йому нема де. І ти б допомогла по господарству. А у вашій хаті мені що робити? Сидіти?
— Свекруха не погодиться на хутір перебратися.
— Сам із нею побалакаю, — підвівся, брови насупив.
— Куди? Зараз зібрався з нею балакати?
— А чого чекати?
— Та стій! Сашка щойно поховали! Свекруха тобі очі видряпає, якщо про переїзд заведеш.
— Таке кажеш! — на землю плюнув, посунув до хати Шовкоплясів.
Галя на ноги зіпнулася, стала біля вікна, зазирнула: хоч би не побилися!
Галина свекруха сиділа біля столу, хитала головою у чорній хустці, дивилася в одну точку. Ніби не помічала Перегуду, що він стояв за метр від баби, яку в Карасівці всі знали як іще те стерво, бо з роками не тільки старішала, але й набиралася ще більшої стервозності. Торік навіть вилила в єдиний на всю Карасівку колодязь склянку мазуту, бо карасівці постановили, щоб усі скинулися на його очистку, а баба відмовилася гроші здавати, бо в них, бач, свердловина! І як її Сашко з Галею не втихомирювали, мовляв, заспокойтеся вже, мамо, ви ж не свою пенсію на те витрачаєте, то наш клопіт, — не здалася! І таки попсувала воду в колодязі, а свердловини ж не у всіх карасівців! Деякі баби щодня відрами з колодязя воду тягали. Ох же розгнівалися! Кляли бабу, а вона їм з-за паркану тільки дулі тикала.