«Городські», що купили в Івана Оверкову хату, наче підслухали, що Іван на них посилався. Не сиділося їм на подвір’ї: чоловік із дитиною ганяли м’яч прямо на вулиці, жінка з книжкою сиділа в траві біля паркану, поблизу собаки вешталися.
— Зарази, — пробурмотів Іван.
Хотів було повернути, через городи до Перегудиного подвір’я дістатися, та дівчинка першою помітила його, загорлала:
— Дядько Іван! Дядько Іван!
— От же суки! — посмішку начепив, пішов вулицею, гукав «городським»: — А що це ви, як безхатьки, по вулиці бігаєте? Чи вас хто з хати вигнав? — до чоловіка підійшов. — Романе! Чого гуляємо? Роботи нема? Та не повірю! На селі робота ніколи не закінчується.
— Сусід попросив за його обійстям наглянути, а з вулиці видніше. Ми час від часу виходимо, перевіряємо, — Роман потиснув Іванові руку. — А ви до нас?
— Та ні! Іду у своїх справах, — пробелькотів. — Я що спитати хотів. А чого ви сусідове обійстя охороняєте? Хазяїн де?
— Павло Петрович поїхав у Київ. Повернеться увечері. А ви до нього?
— Петрович?! — процідив злостиво. — Нащо мені ваш Петрович? Ох, ти настирний, Романе! «Куди я», «до кого»! Ні до кого! Корова заблукала. Шукаю!
У Карасівку повертався, матюччя гнув: «Не вислизнеш, Перегудо! Я тебе дістану, гандон драний! Уночі повернуся! Дочекаюся, поки дружина закимарить, перед тим пожаліюся їй, що живіт прихопило, що пластом лежатиму, а коли жінка вирубиться, підкрадуся нишком до твого обійстя. Та не вулицею, городами проберуся, щоби ніяка сука не побачила. Давай уже, повертайся, Перегудо! Поряд із Шовкоплясом покладу».
3
Ще зранку Перегуда і не збирався їхати до столиці. Зателефонував хазяїнові грузинського ресторану, щоб вибачитися, бо геть нічого з сироварінням не виходило, а він же чоловікові слово дав сири привезти.
— Шукай собі іншого постачальника, Гіві, — сказав. — Я, може, взагалі до сирів не повернуся. Не знаю тепер, чи потрібні вони мені.
— Не подобаються мені, Пашо, твої слова! Геть не подобаються, — відказав Гіві. — Голос твій не подобається. Може, не ти дзвониш, інший хтось?
— Я це…
— Тоді заїдь до мене. Сьогодні ж заїдь. Разом подумаємо, кому твої сири потрібні, якщо не тобі!
Перегуда сів у «Ниву», скерував на Київ і, поки їхав, усе думав, що от Сашко Шовкопляс помер, а він і далі продовжує в столицю мотатися. Наче має ще когось мертвого з Києва додому привезти. Про Галю думав, бо не було в Павла таких планів, щоби після смерті Шовкопляса його жінку до себе перевезти, а от сказав — і ніби все нормально, ніби так і має бути.
Крутив кермо, вглядався у чорні хмари над столицею.
— Дощу мені тільки не вистачало, — бурчав.
Дощ у Києві вщух, коли Перегуда Набережним шосе тільки під’їжджав до Подолу.
Дощ такий теплий, наче прагне обманути мене, навіює: ще літо!
— Мене? Прошу!
Дощ припиняється. Почув? Ховаю парасольку: сама більше не чую шепоту вітру, дощу, сонця. Не звертаю уваги на схвальні чи осудливі погляди людей. Все те лишилося в справжньому літі, а в цій осені єдина справжня — це я.
Чистий аркуш. Ніяких сновидінь і мордувань. За тиждень починається мій перший авторський тренінг з ефективних комунікацій як способу виживання, і хай я не встигла підготуватися до нього ґрунтовно, проте і хвилюватися нема за що. Хто судитиме? Розгублені слухачі, які позбігаються навчитися виживати за допомогою вербальних і невербальних меседжів, нових точок відліку і зміни системи координат? Розгублені жадають казок, а я вже назбирала їх, замісила тісто з уривків випадкових знань, телевізійних новин, сльозливих серіалів і нотаток діда Реформаторського про світ майбутнього, в якому не буде держав, кордонів, всіх нинішніх суспільних інститутів і заборон. Хай мріють, однаково їм там не жити! Не гідні!
І вони вже заплатили за право послухати мене! А я вже встигла домовитися про оренду приміщення для тренінгу на Подолі. Зараз віддам орендодавцеві гроші, піду в «Лондон» каву пити.
Орендодавець запізнюється, хоч я погодилася зустрітися з ним поблизу Контрактової площі на його ж прохання.
«Нащо він поповнює перелік вад, за які варто зневажати людей?» — роззираюся, помічаю посеред людського виру знайомий інвалідний візок із двигуном.
Придивляюся: Господи, Боже ж ти мій! Ма… ти моя Мотря! Яке ж блюзнірство! Альонка штовхає візок із бабцею просто в бік метро, поряд брьохає кудлатий пес. Значить, погодилася впрягти стареньку в жебрацький бізнес! Прикрила очі козирком дурнуватої чорної бейсболки з неоковирним червоним орлом, аби сховати очі від людей. Краще би бабці чимось голову прикрила, бо пече ж, хоч і осінь!