— Наталя Іванівна? — Перегуда геть розгубився. Ще не встиг перетравити приголомшливий факт, що так несподівано знайшов Валєрчикову матір, а тут на тобі! Валєрчикова мати вигулює бабцю, яка зникла з Павлової хати півроку тому! А бабцю ще й кудлатий пес охороняє.
Твою ж дивізію! Це ж що таке?.. Тупцяв на одному місці, ніяк не міг утямити, що робити. Як підійти, що сказати.
Вештаюся салоном. Без інтересу розглядаю хенд-мейд різного ґатунку, бо перед очі — Блек. І Улька! Вони ж тут не з’являться? Нізащо! У перший день осені категорично зірвала з пальця огидну обручку з пласким синім каменем, схожим на вульгарну пляму. Розірвала примарний зв’язок зі страшним сном, із нотаріусом Реформаторським і його подарунком, з Блеком, завдяки якому в моєму житті і з’явився божевільний нотаріус.
Підходжу до вікна. Вони ж не з’являться? Повз салон чеше пишнотіла жіночка в прикрашеній блистками сукні.
— Ага, провінційна лесбіянка! Ти що на Подолі забула? Тобі на Золоті Ворота! Мама тепер там лузерам мізки підправляє, — шепочу, проводжаючи жінку очима. Може, Діна влаштувала перформанс на підтримку секс-меншин? Тоді скоро повернеться, бо патріотичні активісти на кшталт «Кресала» своїм втручанням зводять будь-які акції секс-меншин до необхідності останніх швидко бігти, ховаючись у провулках.
Перегуда перехрестився подумки, видихнув, пішов у бік Альонки і Наталі Іванівни Костомарової. Очей не зводив із жінок. Старенька раптом зойкнула голосно, прикрила рот долонькою. Перегуда аж загальмував. Витягнув шию, спостерігав.
— Що таке? Що з вами? — Альонка нахилилася до старої, дивилася на неї із прикрістю. Пес напружився, в’ївся в стареньку уважними очима.
— Він! Він! — стара заплакала. Показувала пальцем на молодого худорлявого мужчину з випнутими вилицями: стояв неподалік із симпатичною веселою дівчиною, тримали в руках паперові стаканчики з кавою, роззиралися, наче давно чекали на когось. На зап’ястку мужчини хитався якір, причеплений до джутового плетеного браслета-ланцюжка.
— Що «він»? Бабцю, ви тут когось зі знайомих побачили? Так он чого вам так хотілося Подолом погуляти! Так ми ж гуляємо. Каринка зараз під’їде, далі підемо. Все ж гаразд? — Альонка намагалася заспокоїти бабцю, нервово зиркала, бо навколо них почали зупинятися перехожі. Хлопці якісь підійшли: мовляв, що з бабцею? Усе гаразд?
— У нього — моє! — плакала бабця. — Моє! Якір Миколчин! Єдине, що в пам’ять про Миколку лишилося! Забрав! Останнє забрав!
Альонка розігнулася. Зиркнула в бік молодого худорлявого мужчини без добра.
— Ей, чувак! — гукнула йому. — Ану, ходи сюди!
Супутниця мужчини напружилася.
— Тимуре, ходімо звідси! Ми можемо почекати Тасю і в іншому місці. Я їй зараз зателефоную.
— Улю, все нормально! — відповів мужчина. Пішов до Альонки, бабці у візку, кудлатого пса.
— Останнє забрав! — бабця заплакала ще відчайдушніше, показуючи на мужчину. — Миколчин якір забрав, пам’ять забрав! Все забрав!
Мужчина не встиг підійти до візка. До нього підскочив молодий хлопець у камуфляжній сорочці, вхопив за футболку.
— Чувак! Що ти у бабці стирив?
— Відпусти! — мужчина смикнувся. Вирвався з рук молодика, ледве не впав, зачепив візок із бабцею. Візок захитався. Пес зірвався, загарчав на мужчину.
— Ти здурів, козел?! — закричала Альонка. — Ти якого мою бабцю штовхаєш?
— Слухайте! Не знаю, що відбувається, але я цю жінку у візку вперше бачу! — Мужчина нервувався. Хитав головою із прикрістю: мовляв, та що, в біса, ви всі робите?
На нього вже мчали товариші хлопця в камуфляжній сорочці.
— Бийте його! — завзято вигукнула Альонка. — Він мою бабцю пограбував!
Перегуда зірвався. Біг в епіцентр агресивної бійки, яка спалахнула, як сухе сіно, і вже розгоралася — невтримно, неконтрольовано, люто, бурмотів на ходу:
— Твою дивізію! Вони подуріли тут усі?
Підскочив, відтягував молодиків, які вже повалили молодого мужчину на землю, били ногами.
— Ану, геть! Геть! Ви чого, суки? Звикли зграєю нападати? А в пику не хочете?
Навколо них бігала перелякана супутниця мужчини.
— Люди, поможіть! — плакала.
— Та він злодій! Крадій! — кричала на неї Альонка.
Перегуда зиркнув на Альонку.
— Бабцю відвези вбік, і чекайте мене! Чуєш? Нікуди не йди!
— А ти хто? — гукнула Перегуді Альонка. Не впізнала.
Перегуді пояснювати нема коли: трохи зайнятий. Усе намагався відбити молодого мужчину від зграї молодиків у камуфляжі.
— Коли ж ви вже заспокоїтеся, покидьки! — Перегуда і сам не помітив, як опинився на землі поряд із мужчиною. І вже їх обох молотили. І дедалі більше ставало тих, хто молотив.