Перегуда зловчився, буцонув ногою найближчого нападника так, що той повалився, вхопив за грудки молодого мужчину.
— Біжи! — прохрипів. — Спробую їх затримати!
Салон порожній, тут лише я. Відсутність людей не допомагає заспокоїтися, бо знадвору вриваються звуки, сіпають. Ось раптом вони зникають, чи то просто їх перекриває один — моторошний жіночий крик. Дежавю. Я чула його раніше! Той крик — біда. Заповнює простір, б’є в душу. Звідки ці страшні волання? Такі відчайдушні, розгублені. Голова обертом — і не зрозуміти, звідки лине той жахливий крик. Звідусіль?
Ні. Не може бути! То було уві сні, в реальності не мало повторитися.
Повітря бракує. Суну до дверей: розчахнути тільки для того, аби вдихнути.
Прочиняю двері, визираю на вулицю. Бачу вдалині безпорадну метушню якихось людей. Дежавю? Зараз із хаотичного натовпу стрімко вибіжить молодий мужчина, помчить у бік салону?..
— Ні… — шепочу. — Цього не може бути. Літо ж минуло.
Виходжу на поріг салону, тримаюся за прочинені двері, вдивляюся. Із хаотичного натовпу стрімко вибігає молодий мужчина, мчить у бік салону.
Метушливий хаос набирає конкретної форми: скривавлений молодий мужчина тікає, відчайдушно намагається врятуватися, слідом за ним біжить ще один, старший за першого, теж у крові, махає руками, намагаючись загальмувати озвірілий розлючений натовп, і на якусь коротку мить йому це вдається, бо молодий утікач на кілька метрів відривається від переслідувачів, які гамселять старшого мужчину.
Заплющую очі лиш на мить: страшний і досі нерозгаданий сон прямо тут і зараз стає реальністю. Та що ж це?!
Розплющую і бачу… Блека. Це ж він! Він — той молодий мужчина, який з останніх сил тікає від оскаженілого натовпу. Зараз ми зустрінемося поглядами лиш на мить, і я наперед знаю наш німий діалог: він благатиме про спасіння. Маю відкрити для нього двері?
Блек помічає мене. Наші погляди зустрічаються лиш на мить, та його очі кричать геть не те, на що очікую.
— Ромо-Розо? Ти?! Ні!
— Ні?! — кричать мої очі. — Ні?!
Блекові не до розгорнутих діалогів: біжить, роззирається зацьковано. Він уже метрів за десять від салону, наближається стрімко, наче не людина, головна подія мого життя. Відсахуюся, відступаю в салон, і геть гублюся, бо суперечливі думки рвуть серце в шмаття. Одні кричать: відчиняй двері! Інші вимагають: закрий їх перед зрадником, людина не має пробачати зраду. А я ж — людина? Зачинити! Назавжди, бо вже зачинила: ще того дня, коли побачила Блека з мертвою хижою щукою біля Житнього.
Блек вирішує за мене. До салону лишається метрів п’ять, коли він раптом рвучко повертає ліворуч, подалі від прочинених дверей салону. Аж задихаюся: тікає не від оскаженілого натовпу? Від мене? Я — страшніша за натовп?
Бахкаю дверима: ненавиджу! Зачинити, замкнути на всі замки! Не бачити, не чути! Біжу в найглухіший кут салону, забиваюся, закриваю вуха долонями, тільки би не чути ані звуку, ані шереху. Нічого!
— Геть, геть! — шепочу істерично. — Що вам усім від мене треба? Геть…
Не знаю, скільки то триває. Може, мить, може, ціле життя. Несподівана думка приголомшує: Блек тікав не від мене. Намагався подалі від мене увести оскаженілий натовп.
— Господи, Господи! — підхоплююся, біжу до замкнених дверей. Я ж ще маю змогу все виправити?
Знадвору — гіркий плач:
— Братику, братику…
Ламаю ті замки, вириваю, знищую — ніяких замків, кордонів, перепон! Тільки відчинені двері! Розчахую: ще встигну все виправити? Де всі? Хочу стати повноцінним учасником події!
…Оскаженілий натовп вже напився крові, розтанув. Під вікнами салону на землі — недвижний скривавлений Блек. І другий мужчина, старший за нього. Та я бачу лише Блека. І браслет-ланцюжок із якорем на його зап’ястку. Над Блеком голосить Улька.
— Братику, братику, братику, — повторює, ніби її заклинило. Поряд із Улькою стоїть пишна провінційна лесбіянка в сукні з блистками. Зітхає скорботно, раптом зиркає по боках і не втримується, обіймає нещасну Ульку: «Я з тобою, серденько, поряд, я не покину тебе…»
Перегуді паморочилося. Лежав на асфальті за метр від молодого мертвого мужчини, прислухався до голосів, що ввижалися. «Мабуть, геть мені зле, раз Тасин голос чую», — промайнуло.
— Перегудо? Господи, ти як тут опинився? — над Перегудою схилилася ошелешена, заплакана Тася.
— Ти?.. — прошепотів.
— Мовчи, прошу! Зараз «швидка» приїде.