— Не буде! Ніколи не буде, — не втримуюся.
— Чому? — Дід не ображається. Дивиться на мене допитливо. Певно, давно з людьми не говорив. Що ж, у такому разі йому пощастило, бо сьогодні я щедра, як матінка-земля, я сьогодні добра і жертовна, тож підтримаю розмову.
Беруся обережно втовкмачувати дідові:
— Розумієте… Нові ідеї не здатні замінити релігії, бо будь-яка з релігій обіцяє людині продовження існування після смерті. Вічне життя. Люди вірять, а віра… Як же без неї?
— Народиться нова віра.
— Нова релігія? Тоді все те — профанація.
— Не релігія — віра.
— У чому різниця?
— У злитті суб’єкта і об’єкта віри.
— На людину молитимемося?
— Повіримо в людину. Бо поки люди бояться вірити в себе, не наважуються мислити самостійно. Вони шукають допомоги, виправдання, опіки вигаданих вищих сил. Це ж так зручно: пояснювати свої вчинки чи бездіяльність волею Божою чи втручанням темних сил.
Я так дивуюся, що замовкаю, хоч на язиці ще з десяток аргументів проти дідової революції. Він користується моєю розгубленістю, продовжує слабким старечим голосом, та впевненим тоном про те, що наш світ давно розгублений. Бо давно розуміє абсолютну безперспективність життя за законами тваринного світу. Люди переросли ті закони. Час створювати власні. Це бентежить і лякає, змушує держави укріплювати свої кордони-закони-правила, розв’язувати нові війни, та скоро все те втратить сенс. Виникнуть держави нового типу. Вони не будуть прив’язані до старих основ, до народності, території, створюватимуться в інформаційному просторі, об’єднуватимуть людей різних вірувань і національностей, із різних континентів. Уже сьогодні є криптовалюта, краудфандинг і краудфармінг, і то лише початок. Держави нового типу, позбавлені кордонів і певних територій, стануть початком створення єдиної людської спільності як основи цивілізації. Вони не будуть ілюзорними, винятково віртуальними, далекими від реальності, ні — встановлюватимуть нові правила і закони. І щоб устигнути на той потяг, щоб логічно адаптуватися до карколомних змін, людині потрібно лиш одне…
— Що?.. — питаю, не чуючи власного голосу, ніби нема в мене голосу. Бо така я є, неадаптована.
— Ідентифікувати себе, — каже дід. — А це, мила дівчино, надскладне завдання.
— Невже?
— Звичайно. Людині вкрай важко ідентифікувати себе. Будь-яка ініціація втратила сенс, перестала бути фундаментом.
— Знаєте, я заплуталася, — признаюся. — Простіше можна?
— Можна, — погоджується дід, питає: — От ви… Скажіть, мила дівчино, хто ви?
— Я? Мила дівчина, — кепкую.
— Якщо формально, ви — жінка, і ви, певно, думаєте, що то фундамент, твердий ґрунт, на якому можна будувати власне життя, бо цього вже у вас не відібрати. Але ж стать можна змінити. Чи не так?
— Теоретично, бо мене такі зміни не цікавлять.
— Може, українка?
— Звичайно.
— Патріотка?
— Певно.
— І громадянка.
— Жартуєте? У мене є паспорт.
— Християнка?
— Так, хрещена. Батьки похрестили.
— Космополітка?
— Однозначно!
— Інтелектуалка?
— Без питань! — запевняю. Хоча хто такий Троцький — не знаю. Але загуглю.
— Хто ви ще?
— Треба ще?
— Як забажаєте. Ви ж хочете ідентифікувати себе.
— Добре, я… — метушуся подумки, раптом заспокоююся, знаходжу зерно. — Я кохана!
— Усе?
— Так! Усе! І що далі?
— А далі самі визначте, але відверто, як на сповіді. Можете навіть не говорити мені. Собі скажіть…
— Що?
— Якому з перелічених понять: жінка, українка, патріотка, громадянка, християнка, космополітка, інтелектуалка, кохана, — ви відповідаєте не формально, а по суті на всі сто відсотків? Хто ви є? І чи не забули ви включити у ваш перелік головне поняття.
Дивлюся на діда приголомшено, та згадую чомусь слова дивакуватої художниці Діни: «Після того як ти вб’єш у собі людину, ти вб’єш іще багато людей…»
— А треба відповідати поняттю на всі сто?
— В ідеалі.
— Я людина! — відповідаю зухвало. — На сто відсотків.
— Упевнені?
— Ви знущаєтеся?
— Анітрохи. У цьому ж і є головна проблема. Сформулювати для себе: як це — бути людиною.
— Простіше простого! Я особистість. Так, я складна, неоднозначна, бо непересічна, і то плюс! Величезний якісний плюс! Інколи мені важко приймати правильні рішення! Іноді роблю те, чого не хочу. Іноді взагалі не розумію, як слід вчинити. Тобто брешу! Майже завжди знаю, як слід вчинити, та не роблю цього. А от чому — надто складно пояснити. Багато мотивів, нашарувань, емоцій, думок.