…Нічого у Діни не вийшло. Розпродали з аукціону і килими, і тарелі від майстрів, а коли дійшло до портретів і Діна оголосила умови, усі захвилювалися, засовалися, забули про шампанське і бутери з кав’яром.
— Дуже обурювалися, — сумно усміхнулася Валентина. — Мовляв, Діна прагне популярності на крові.
— Що з портретами сталося? — питаю розгублено. Так шкода дивакувату вільну Діну.
— Лишила їх у себе. Сказала: «Все одно знайду людей, які захочуть не просто відвезти портрет, а й допомогти. Чим завгодно: грошима, справами, співчуттям, простою своєю присутністю. Повернуся зі Штатів, відшукаю таких людей».
Валентина дивиться на мене, питає раптом:
— А ти додзвонилася до неї? Про хлопця того розпитала?
— Ні, — відповідаю, наче тепер моя черга кидатися тим коротким «ні» на всі жінчині питання.
Вона заспокоює мене: тихими словами, гарячим чаєм зі звичайним хрустким печивом. Розмірковує про те, що серйозні розмови не варто довіряти телефонам.
— За тиждень Діна повернеться зі Штатів, зустрінетесь, і попитаєш, — каже. — Зараз її смикати нема сенсу. Певно, метушиться перед поїздкою, збирається.
— Коли вона відлітає?
— Даринка говорила, що сьогодні. Пізно ввечері.
Плани міняються. Підхоплююся, язик меле, що не зупинити:
— Засиділась у вас, забула про роботу. Мені ж доручили по Державному реєстру перевірити власника однієї квартири на Подолі. Ще сьогодні все маю з’ясувати.
— Хто доручив?
— Наша спільнота. Ми з корупцією боремося, — брешу відважно, бо з телевізора знаю: такі є. Значить, і я могла б серед них бути. Та краще не заглиблюватися в деталі.
Прощаюся з привітною господинею поспіхом, без «дякую, смачно». Біжу до дверей.
— Ромо-Розо! — гукає Валентина мені вслід. Ім’я звучить азартно дзвінко — аж вітер. Усміхаюся, озираюся до балакучої доброї жінки.
— А ти чого приходила, дитино? — питає, і мені раптом відчайдушно сильно не хочеться брехати їй.
— Погрітися, — признаюся.
— Іще приходь…
Їду на Печерськ із нахабним планом зруйнувати всі кордони, обнулити всіх охоронців, прорватися в резервацію, де на двадцять п’ятому поверсі мало б битися серце Діни, а в голові досі звучать слова балакучої жінки з Нивок. «Іще приходь», — сказала. І не зачинила за мною дверей.
— Вона ж не дівчинка вже давно, а така легковажна, — бурмочу розчулено.
Реальність нагадує:
— А хто брехав Валентині про участь у боях із корупцією?
— І не брехала! — знай товчу. — Дійсно, є сенс поритися в Державному реєстрі. Дізнаюся ім’я нового власника квартир по Хорива, зв’яжуся з ним, дізнаюся щось про Германа. Новий власник має знати, що сталося з Германом! Герман приведе до Блека, якщо до Діни не достукаюсь…
Висотка на Печерську підготувалася до візитів чужинців, як до татарської навали: камерами стеження зайняла оборону по колу, поставила дужих чоловіків біля шлагбаумів. Реальність радить: на жалість тисни, на жалість.
— Діна… Вона тут живе, на двадцять п’ятому. Благаю, пропустіть до неї. Вона сьогодні відлітає до Штатів. Якщо не побачу її, лишуся без ліків! У неї мої ліки! Дуже дорогі! — спочатку хотіла збрехати, що ліки для мами, та перелякалася, що зурочу, вирішила на себе валити. — Благаю. Тільки ліки заберу, — пробивала охоронців на співчуття, а вони щось не дуже велися.
— Дзвоніть їй! — в один голос.
— Хлопці, ось! — показувала їм свій мобільний. — Не відповідає! Не вірите? Спробуйте самі!
— У нас інша робота!
— От же ви — суки! — само вихопилося. Їй-богу!
І кінець комунікаціям! Охоронці демонстративно повернулися до мене спинами: стояли, балабонили поміж себе про тачку, яка видає сотню за п’ять секунд…
— А щоб вас ніхто ніколи не полюбив! — кричу в спини. Спочатку хотіла вигукнути: «Щоб вам ніхто не приніс пігулку, від якої залежить ваше життя». Та свідомість підкорегувала на більш вагоме.
— Забирайся, бо поліцію викличемо! — Охоронці психують, сіпаються.