Сходи ведуть до квартири на вулиці Ентузіастів.
Блек утомлений, світлий.
— Не йди… — шепочу.
— Як можу піти? Ти прив’язала мене, — відповідає, веде долонею по моїй щоці: на зап’ястку хитається металевий якір на джутовому ланцюжку.
Простір заливає світлом. Таким сліпучо-нещадним, що при ньому, здається, соромно і недоречно зривати з себе одяг, падати на диван хрестом, розкинувши руки, ніби відкривши душу. Ми під прицілом невидимих телевізійних софітів, контрастні, позбавлені нюансів і напівтонів: все гранично чітко, логічно та зрозуміло — гола жінка, голий мужчина. Рухи позбавлені делікатності та плавності, звуки не мають ознак слів, очі бачать тільки очі, дійство стає сутністю: його не зупинить натовп цікавих, які завжди збираються подивитися чуже кіно, йому не завадять раптові природні катаклізми та зміна локацій. Тіла народжують любов, пишуть на зім’ятих простирадлах її історію. Обіцяють: далі буде. Не колись — просто тут і зараз. Дайте лиш поніжитися в післясмаку бурхливої пристрасті, в уяві пережити її знову, знову, знову. Дайте час повернути собі слова, навчитися вимовляти їх, аби прошепотіти щось прекрасне і пусте.
— Кави?..
— Кава не врятує, — усміхається Блек. — Я зголоднів.
Не вдягаємося: знаємо, що стане потім. Тепер я диригент. Розстеляю на підлозі великий бавовняний плед: стіл і нудні стільці не для нашої трапези. Сонце, вітер: у нас пікнік. Розкинемося на пледі, як на траві, жуватимемо бутери, запиватимемо кавою, не відводитимемо очей одне від одного, а потім повернеться дійство — кава і бутери стануть зайвими, і ми втамовуватимемо спрагу одне одного прекрасно довго і виснажливо. До нескінченності. Аж поки знову не захочемо бутерів. І кави.
— Ранок… — шепоче Блек під ранок, коли не лишається нічого: ані сил, ані кави і бутерів.
— Наш, — додаю головне.
Дивуюся: як же мало слів. Лунають, наче краплі, що лишилися після рясного дощу на дахах і тепер сповзають повільно, зрідка, та коли падають — аж грім від них. І хочеться затулити вуха, щоби не чути. Добре, що мало слів. Він сказав: «Ти прив’язала мене». Оце й усе, що хотіла знати. «Хіба? — штрикає реальність. — Розповісти мужчині хотіла, чому не називаєш його Блеком. Що — тяжко в брехні зізнаватися?» Та ні, думаю, не тяжко. І брехні нема. Чи зневірилася в тому, що Бог є, поки чекала? Хтозна. Блек прийшов, значить, і Бог є, бо Бог є любов. І раз я Рома-Роза, він — Блек Богом даний. Мій Блек-Богдан. Чи Богдан-Блек. А краще — просто Блек, бо так бачу… Усміхаюся: де і поділися наміри розпитати Блека про Діну, про Германа. Нащо вони мені тепер?..
— Ромо-Розо, заплющ очі.
— Що станеться? — слів стає більше, більше. Думаю: тільки б слова не викривили наш дивний, щойно народжений світ.
— Дивитимуся на тебе, — каже Блек.
— Довго?
— Цілий день. Заплющ очі.
— Ні.
— Чому?
— Теж хочу дивитися на тебе.
Ранок визріває до красного дня, в’яне вечором. Ми окопалися у фортеці на прекрасній вулиці Ентузіастів. У нас вистачить ентузіазму лишитися тут на ніч. Бачу її: чорну, глибоку, мудру, — закриває нам очі, пригортає одне до одного, присинає, і ми спимо. Нам сниться любов.
— Ромо-Розо, — пізно ввечері Блек вдягається, дивиться на мене, як небайдужий поціновувач дивився б на Мону Лізу. — Чекай на мене без печалі. Добре?
Мовчу. І — паніка, бо язик рветься спитати: чи довго чекати? А любов рве той язик із коренем, просить: не питай, не полохай почуттів.
Мовчу. Гола-незахищена йду до вхідних дверей. Знаходжу на вішаку запасні ключі від квартири на прекрасній вулиці Ентузіастів, простягаю мужчині.
— Не сумуй, якщо не знайдеш мене тут, — відповідаю. — Я повернуся. Бо ти теж прив’язав мене.
Усміхається. Бере ключі. Цілує-випиває мене до денця, а я прошу тільки, аби не сказав наостанок: прощавай.
— Поспи. Хай тобі насниться човен на воді, — шепоче Блек.
Я дурна! Дурна, щаслива, відважна. Не лягаю. Похапцем вдягаюся, план такий: іти за Блеком услід непомітно, настирно. Хочу знати його маршрути, бо спитати не наважуюся.
Блек іде порожньою набережною до залізного кільця в бетонній плиті, де рветься з мотузки прив’язаний човен. Дістає мобільний, і, хоч говорить тихо, нічна безлюдна вулиця дарує бонус: чую кожне слово.